Головна статті
Смолоскип України №2(79), лютий 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Валерій Крамаренко. Газета "Проголосуй за нас"" />

Валерій Крамаренко. Газета "Проголосуй за нас"

.

При ознайомленні з передвиборчими матеріалами преси, на очі потрапив донецький регіональний щотижневик «Программа» – яскравий за змістом і неперевершений за накладом зразок майже виключно передвиборчої газети.

З 20 грудня минулого року (напередодні січневих свят) видання почало щотижня надходить до кожної поштової скриньки Донецької області (хто прохав!), що найвірогідніше триватиме до проведення парламентських виборів. А, можливо, газета повторить шлях схожого за спрямуванням щотижневика місцевої облдержадміністрації «Газєта в газєтє», яка не тільки пройшла крізь минулі парламентські, місцеві та президентські вибори, але продовжує виходити досі. Основна відмінність між двома виданнями полягає у тому, що губернаторська газета фінансується за регіональні бюджетні кошти і надходить як «безкоштовний» додаток до деяких газет, що передплачуються читачами. Проте засновником і видавцем «Программы» стала громадська організація «Фонд сприяння соціально-економічному розвитку Донбаса» (нині агітатор блоку «За ЄдУ» і «Партії регіонів» – найсерйознішої його складової). Основним фінансовим спонсором (чи меценатом) цього видання виступає «Індустріальний союз Донбаса» – найпотужніша фінансово-економічна структура донецького регіону, претендент на перше місце у великому приватному бізнесі України. Тож не дивно, що наклад «Программы» складає майже 1 800 000 примірників, а вартість газети (разом з поштовими витратами) складає як мінімум 25 копійок – уявіть собі які шалені гроші кинуті на передвиборчу агітацію блоку «За ЄдУ» тільки на одну газету.

Видання в той чи інший спосіб заповнене передвиборчими матеріалами (включно з гаслами), які дивовижно нагадують комуністичний політвидав. Лише добре відоме гасло «Пролетарі всіх країн єднайтеся!» замінене на вступне «Нєт проблєми труднєє, чєм проблєма вибора. Когда трудно, ми с Вамі» (ознака тимчасової газети на передвиборчий час, з можливим поновленням напередодні наступних виборів) – голосуй за нас і все буде добре.

Поява «Программы» пов’язана з великим бажанням донецьких сил блоку «За ЄдУ» перемогти основних регіональних конкурентів – партії лівого спрямування (передусім комуністів). Але у мешканців Донеччини нема звички харчуватися газетами, хай і досить дорогими та доступними. Втім використання потужного адміністративно-фінансового ресурсу, красномовним прикладом якого є розглянуте політлікбезівське видання, мусить принести цьому блокові деякі додаткові голоси наївних виборців.

 


Петро Вознюк. Кло(у)нівський рух. Політична хроніка" />

Петро Вознюк. Кло(у)нівський рух. Політична хроніка

Якщо спробувати віднайти ключові характеристики цьогорічної виборчої кампанії, то насамперед слід відзначити кризу ідеологій та політичне «клонування». Свідченням першої є помітна персоніфікація об’єктів електорального вибору. Блоки Ющенка, Тимошенко, Мороза, Вітренко самими своїми назвами активно апелюють до особистісних уподобань масової свідомості. Та й загалом порівняно мало говориться про ідеї, натомість надмірно багато – про імена. Очевидно, не останнім аргументом на користь цього було прагнення виразніше позиціонуватися на «ринку політичних послуг», уникнувши суперництва із численними ідеологічними «двійниками». Проте цілковито досягти зазначеної мети все ж не вдалося. Позаяк клонувати, виявляється, можна навіть прізвища. Відтак ми отримали двох Чорноволів і двох Морозів у конкуруючих виборчих списках і ледь не отримали двох Ющенків.

Соціальний попит на оновлення владної еліти зумовив інтерес до молодіжно-ротаційної тематики. Щоправда, на цій ділянці передвиборної боротьби також буде тіснувато, адже іміджево «Нова генерація», «Команда озимого покоління» та «Нова сила» фактично дублюють одне одного. До того ж, неабияку активність тут розвинула СДПУ(о), котра не лише «пригодувала» молодіжне об’єднання з ударно-вибуховим найменуванням БУМ, але й перетягла з-під прапорів О.Мороза цілий Соціалістичний Конгрес молоді на чолі із нардепом В.Місюрою.

Клони «дістали» вже й комуністів – передивіться хоча б партійну пресу останніх. Окрім того, з рук партії Симоненка все наполегливіше вибирають панславістську карту. Цього разу «білокам’яна» вирішила всерйоз взятися за організацію цілком самодостатнього, незалежного від «червоних» голосів, лобі в українському парламенті. Завдяки промовистій назві серед фаворитів Москви виокремлюється т. зв. «Русскій блок» – тверді «почвєннікі», в яких, на відміну від комуністів, питання статусу російської мови є першим пунктом програми. Вони вочевидь покликані перевершити результат космополітичного СЛОна-невдахи 1998 року.

Оскільки Кремль несподівано урізноманітнив свої політичні симпатії, то саме на часі новий союзник – Молдова. Незважаючи на спростування лідером КПУ інформації про матеріальну допомогу з Кишинева та його втручання у справи України, є деякі підстави вважати, що спільний сценарій таки розроблено. Зокрема, фракція КПУ зобов’язується сприяти економічній ізоляції Придністров’я, а Молдова – не допустити вступу Києва до Всесвітньої торгової організації (проти чого виступають комуністи), зволікаючи підписання з нашою державою необхідної двосторонньої угоди.

І останнє. Навіть якщо котрась із політичних сил не вдаватиметься до епатажного піару чи кілерських технологій, її не можна автоматично зараховувати до числа чесних гравців. Можливо вона просто більше за інших покладається на сумнозвісний «адмінресурс».


Микола Томенко. Теорія українського кохання" />

Теорія

Дане дослідження варто розглядати як роздуми довкола важливої і невичерпної теми такого феномену, як українське кохання. Впевнений — українське кохання може служити національною легендою чи міфом, яких так не вистачає нинішньому суспільству. Можливо, це одна з причин того, чому з’явилася моя книжка. Щоб там не було, але кохання — то почуття, якого завжди бракує, це стан душі, якого завжди прагнеш, мрія, якою живеш вічно.

Антологія

Подібні збірки були традиційними для багатьох країн світу. В Україні видавалися «Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні XVI – початку XIX ст.» (1984), «Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX – початку XX ст.» (1985), «Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів» (1986) та «Український декамерон» (1993).

У Росії видання «Любовь в письмах выдающихся людей XVIII й XIX века» побачило світ у 1913 році та стало бібліографічною рідкістю, потім було перевидане 1990 року в Москві. Збірка упорядкована однією з найбільш відомих літературних пар початку століття в Росії – Федором Сологубом та Анастасією Чеботарьовою. У передмові Сологуб писав: «Ця книга не збірка еротичних листів у вузькому розумінні цього слова; водночас її не слід розглядати як збірку, що претендує на історичну повноту і закінченість. Ця книга має характер виключно психологічний, а її мета – продемонструвати читачеві видовище душі, яка глибоко і сильно переживає різноманітні почуття, повнозвучно відгукується на всілякі явища – одним словом, перед картиною душі, просвітленої коханням». Авторська версія антології українського кохання подається традиційно – листування, точніше фрагменти чи повні тексти листів відомих людей, далі поезія й прозові твори про розуміння, суть кохання. Вибір творів для «Антології» здебільшого суб’єктивний, хоча й тут застосовано певні загальні принципи. Перший – це максимальне представлення думок найвідоміших мислителів, державних і громадських діячів, митців, другий – використання саме таких ідей, думок, що вирізняються самобутністю і одночасно традиційністю тлумачення українського кохання.


Дмитро Губенко. I like London in the rain…записки мандрівника" />

Дмитро Губенко. I like London in the rain…записки мандрівника

Так, я люблю Лондон – у дощ чи у туман, у погоду похмуру, а також сонячну (а це не таке вже й рідкісне явище). Я впевнений, що люблю Лондон будь-якої пори року, хоча й був там лише пару днів наприкінці зими...

Об’єднане королівство, як на мене, починається для українців з переведення годинника на дві години назад. Після цієї нескладної, але досить символічної процедури ви вже живете за стандартним світовим часом – за Ґрінвічем. Візуально ж знайомство з Великою Британією починається з аеропорту Ґетвік: йдеш горизонтальними ескалаторами по нескінченних коридорах, час від часу звертаючи за вказівними стрілками, долаєш прикордонні процедури, потім їдеш монорельсом з одного терміналу до іншого, і, зрештою, опиняєшся сам-на-сам із незнайомою країною.

Панікувати не варто. Всюди можна знайти повно різноманітної туристичної інформації. До того ж, британці завжди готові все терпляче роз’яснити нетямущому іноземцеві. Напевно, щось у моєму вигляді було британське, бо у перший же вечір до мене тричі зверталися по допомогу колеги-туристи. Так що доводилося в усьому розбиратися самому, а потім ще й допомагати іншим.

А випробувань на новачка у Лондоні чекає немало. Чого варте лондонське метро – славнозвісний Underground (він же Tube). На перший погляд, розібратися у ньому абсолютно неможливо. Потяги різних ліній можуть йти однією колією, тому треба весь час стежити за спеціальним табло на платформі. Оплата проїзду залежить від того, до якої з 6 зон хочеш доїхати, тому й контроль там подвійний: турнікети стоять не тільки на вході, але й на виході. А взагалі метро досить просте й невимушене. Та й їздять у ньому досить прості й невимушені люди. Ще додам: дуже різні люди.

Для мене не було новиною те, що расовий склад населення Лондону вельми різноманітний. Справді, у Лондоні дуже багато небілих британців (а також взагалі небританців). Але чомусь вони там сприймаються абсолютно гармонійно та органічно. Лондон я просто не можу собі уявити інакшим.

Взагалі, у мене склалося враження, що на вулицях цього привітного міста кожен другий – це приїжджий. Всі розглядають мапи, клацають фотоапаратами, знімають на відео та перепитують шлях. У районі Bayswater, де я мешкав у готелі, концентрація туристів ще більша. Можна заплутатися, у якій країні ти знаходишся! Наприклад, прийшовши на наступний по приїзді день на сніданок, я почув довкола лише французьку мову (у готелі мешкав цілий натовп французьких школярів)! Потім довелося почути італійську, іспанську, трохи пригадати німецьку...

Перше враження від Bayswater теж цікаве: багато східного типу крамниць, половина газет на розкладках – теж арабською, поруч – синагога, а крім цього ще й Russian Shop Kalinka. Навіть не знаю, чи пов’язаний останній об’єкт якось з тим, що недалеко від нього пролягають Moscow Road та St.Petersburg Place.

Однак, це, звичайно, не найцікавіші місця у Лондоні. Адже тут є Букінґемський палац, Тауер, Вестмінстерське абатство, будинок Парламенту з Біґ Беном, Трафальґарська площа – і величезна кількість інших цікавих місць. Ці tourist attractions відомі кожній людині, яка вивчала англійську мову, а отже, й вивчала тему “Лондон”. Навряд чи я зможу додати щось екстраординарне до того, що ви читали у підручниках. Це справді чудові пам’ятки, і мені їх не описати ліпше за спеціалістів. Можу лише спробувати передати загальний тон Лондона – міста у переважно жовто-сірих тонах, які чергуються із зеленими островами чудових англійських парків. Уявіть ідеально зелені газони, якими мальовничо розкидано дерева, і де вештаються цілі зграї різноманітної прирученої живності – качок, лебедів, білочок (принаймні таким я побачив Кенсинґтонський Сад).

Не можна не згадати про лондонські музеї: Національну галерею та Британський музей, де можна безкоштовно побачити перлини світового мистецтва та історії. Музеями моє знайомство з інтелектуальним життям Великої Британії не обмежилось: кілька годин зі свого британського вікенду я присвятив поїздці до Оксфорду. Доїхати з Лондону до славетного університетського міста можна лише за півтори години.

Оксфорд – це справді мультинаціональне місто. Студентів з Британії там небагато, найбільше – американців. Вчаться там і студенти з України та інших країн Східної Європи. Саме від них довелося почути, що “it’s not so perfect here, as it may seem”.

Справді, не все в Об’єднаному королівстві ідеально. Забагато, як на мене, сміття вздовж залізниць та доріг. Багато безпритульних, яких можна зустріти навіть на найпрестижніших вулицях. Я не уявляю, яким чином ці люди виживають у цій надзвичайно дорогій країні (наприклад, бляшанка пива у Лондоні коштує півтора фунти, гамбурґер – понад фунт, проїзд у автобусі – теж фунт, поїздка у 1-2 зоні метро – фунт шістдесят пенсів).

А один випадок мене взагалі вразив. Уявіть собі картину: Tube, “Mind the gap!” (так у Лондоні звучить “обережно, двері зачиняються”) – і раптом починає грати гармошка, крізь вагон йдуть циганчата, вимагаючи у пасажирів плату за шоу. Справжнісіньке “дежа вю”.

І все одно я полюбив Лондон. І не думайте, що вікенду для цього мало. Повернувшись додому, я ще кілька днів намагався побачити на вулицях Києва червоні лондонські даблдекери.

Cheers!

P.S. А починалося все з конкурсу, організованому для студентів Києва компаніями British Airways та STI Україна (а зовсім не з кави :). Саме цим компаніям автор висловлює вдячність за сприяння у підготовці цього матеріалу.


Проект нового видання драматургічної антології" />

Проект нового видання драматургічної антології

Наприкінці 1998 року у видавництві «Смолоскип» вийшла друком антологія молодої драматургії «У чеканні театру». Книга мала значний резонанс, більшість тиражу розійшлася за кілька місяців. Почали з’являтися і постановки за п’єсами молодих драматургів, не лише у студентських та студійних театрах, а й у стаціонарних, зокрема у Луганську, Рівному, Львові. Нині видавництво «Смолоскип» спільно з лабораторією сучасної драматургії Центру театрального мистецтва Леся Курбаса планує друге видання молодих драматургів.

На конкурс можуть подаватися твори (не більше трьох) за такими вимогами:

1. Твір українською мовою.

2. Загальні вимоги видавництва «Смолоскип», а саме: вік автора від 18 до 30-и років (на час написання п’єси) та відсутність нецензурних слів, порнографії, а також висловів, які мають антиукраїнське, антисемітське, шовіністичне спрямування.

3. П’єса не менше 10 сторінок.

Перевага надається текстам, зорієнтованим на сценічне втілення, зокрема уже реалізованим в театрах.

П’єси надсилати на адресу видавництва «Смолоскип» у друкованому вигляді.

Адреса: 03118, Київ, пров. Балакірєва, 1.

Тел./факс: (044) 265-97-50.

Куратор проекту: Надія Мірошниченко.

Контактні координати: Тел. (044) 558-62-87.

Рукописи не повертаються і не рецензуються.

 

 


Олексій Большаков. КУЛЬТУРНЕ НАДБАННЯ УКРАЇНИ В ПОЛІТИЧНИХ ІГРАХ" />

Олексій Большаков. КУЛЬТУРНЕ НАДБАННЯ УКРАЇНИ В ПОЛІТИЧНИХ ІГРАХ

Наприкінці минулого року гарант Конституції Л. Кучма урочисто оголосив про передання Німеччині левової частини всесвітньо відомого нотного архіву (колекції) Баха, який після Другої світової війни зберігається в Києві. Цей черговий своєрідний подарунок було здійснено за сприяння Німеччини в реструктуризації боргу України, обіцянку профінансувати добудову Рівненської та Хмельницької АЕС. І, мабуть, найголовніше – на честь візиту німецького канцлера Герхарда Шрьодера – першого візиту в Київ посадовця такого рівня, що відбувся після зникнення ґонґадзе і «касетного скандалу». І справа не у вартості унікального зібрання рукописів та першодруків композиторів Західної Европи ХVІ-ХІХ сторічч – такі культурні цінності вкрай важко перевести в грошовий еквівалент. Але в тому, що згідно міжнародної правової практики, архів Баха мусить належати Україні. Більше того, досі Німеччина не надає нам будь-якого сприяння в розшуку і поверненні численних культурних цінностей, які тим чи іншим шляхом незаконно вивезені з України під час Другої світової війни, або в контрабандний спосіб (особливо протягом останнього десятиріччя) і зараз знаходяться в німецьких приватних колекціях.

. априкінці минулого року гарант Конституції Л. Кучма урочисто оголосив про передання Німеччині левової частини всесвітньо відомого нотного архіву (колекції) Баха, який після Другої світової війни зберігається в Києві. Цей черговий своєрідний подарунок було здійснено за сприяння Німеччини в реструктуризації боргу України, обіцянку профінансувати добудову Рівненської та Хмельницької АЕС. І, мабуть, найголовніше – на честь візиту німецького канцлера Герхарда Шрьодера – першого візиту в Київ посадовця такого рівня, що відбувся після зникнення ґонґадзе і «касетного скандалу». І справа не у вартості унікального зібрання рукописів та першодруків композиторів Західної Европи ХVІ-ХІХ сторічч – такі культурні цінності вкрай важко перевести в грошовий еквівалент. Але в тому, що згідно міжнародної правової практики, архів Баха мусить належати Україні. Більше того, досі Німеччина не надає нам будь-якого сприяння в розшуку і поверненні численних культурних цінностей, які тим чи іншим шляхом незаконно вивезені з України під час Другої світової війни, або в контрабандний спосіб (особливо протягом останнього десятиріччя) і зараз знаходяться в німецьких приватних колекціях.

Доречно згадати й про нещодавні пропагандистські бажання і спроби московської мерії, за сприяння деяких високих російських можновладців, вивезти до Москви рештки Юрія Долгорукого, які зберігаються в Києво-Печерській Лаврі. Або минулорічні спроби саратовського губернатора Дмитра Аяцкова, знову за серьозної підтримки в Москві, домовитися з українськими чиновниками про перепоховання Петра Столипіна (з Києво-Печерської Лаври на Саратовщину). Згадане є нонсенсом, адже не те що за міжнародним правом, а й за елементарним здоровим глуздом, ніякого реституційного права на це росіяни не мають. Втім зовсім не виключено, що під час чергових російсько-українських політичних комбінацій, місцеві чиновники підуть на «дружні кроки» і таки задовольнять ці (чи схожі, наприклад, щодо решток Ярослава Мудрого) пропагандистські бажання «старших братів».

Ще один яскравий приклад – минулорічне брутальне вивезення ізраїльськими музейниками частини дрогобицьких фресок художника Бруно Шульца. Навіть саме скандальне вивезення стало відоме завдяки увазі науковців Польщі, а не діям українських пам’яткознавців і правоохоронців. І, мабуть, найголовніше – завдяки наполегливості закордонних учених, громадськості став відомий один із низки надійних шляхів незаконного вивезення культурних цінностей. На повернення цих фресок в Україну годі сподіватися (принаймні найближчим часом), тому що наші чиновники через «складні» вузли українсько-ізраїльських політичних ігор навряд наважуться серйозно вимагати їхнього повернення.

Злочиннним політичним маніпуляціям культурними цінностями України може покласти край прийняття повноцінного реституційного законодавства, вдосконалення інших законодавчих і виконавчих складових пам’яткоохоронної сфери, що має бути помножене на реальний жорсткий контроль за її функціонуванням, зокрема з боку громадськості. Інакше ж до іміджу України будуть продовжувати додаватися чергові принизливі «культурні» порції.


Марина Нога. УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЄВІ (мовою цифр)" />

Марина Нога. УКРАЇНСЬКА МОВА В КИЄВІ (мовою цифр)

В приміщенні Національної Спілки письменників України 15 лютого відбулося представлення та обговорення книги Ганни Залізняк та Лариси Масенко «Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній». Книга базується на результатах соціологічного дослідження мовної ситуації Києва, що було проведене у 2000 році Центром соціологічних досліджень «Громадська думка» Науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем Києва на замовлення Головного управління внутрішньої політики Київської міської державної адміністрації.

Це друга подібна книга з мовної проблематики. У 2000 р. Світ побачило видання «Мова і політика». Головним об’єктом дослідження було ставлення киян до української мови як державної в умовах її конкуренції з російською та виявлення змін у масовій свідомості мешканців столиці щодо перспектив розширення сфери вживання української мови. Дослідження мало на меті всебічно проаналізувати мовну ситуацію у столиці та визначити основні тенденції поширення української мови в усіх сферах життя міста. Так за умови надання статусу другої державної мови російській, рівень конфліктності підніметься з 0,1 до 0,7 (за глобальною шкалою).

Значення книги важко переоцінити, особливо з огляду на актуальність піднятої проблеми. Отож і обговорення цього видання проходило в атмосфері загального зацікавлення і було дуже жвавим.

Природно, що, привітавши присутніх та наголосивши на знаковості книги, ведуча Леся Вороніна надала слово авторам цієї вагомої праці. Про непростий шлях до здійснення дослідження, ідея якого існувала вже не один рік, розповіла присутнім п.Лариса Масенко. Вона наголосила на тому, що подібне опитування було здійснене вперше, і хоча воно стосувалося лише киян, зупинятися на цьому ніхто не збирається, тим більше, що таке дослідження, на думку авторки, мало бути здійснене ще в перші роки незалежності.

Тому наступним кроком має стати опитування в обласних центрах України, після чого можна буде говорити про більш цілісну картину мовної ситуації в державі.

В оцінці результатів позиції авторів дещо відрізнялися. Пані Масенко налаштована трохи песимістично з огляду на те, що відсотковий показник носіїв української мови дуже низький – лише 13%. Щоправда, до резерву вона зараховує двомовних респондентів (30%). Шлях до виходу з подібної ситуації вона бачить у використанні комунікативної потужності мови шляхом жорсткого державного контролю над виконанням Закону про мову.

Значно оптимістичнішою є позиція іншої авторки – пані Ганни Залізняк, співробітниці Центру «Громадянська думка». Вона вважає, що порівняно з початком дев’яностих ситуація значно покращилася.

Зросла тенденція до позитивного сприйняття мови (українською переважно говорять 15%, проте близько 30% вважають, що кількість носіїв мови з часом зросте), крім того, кожен другий киянин вважає спілкування українською мовою престижним. Пані Залізняк також нагадала кілька загальновідомих міфів (перевага російської мови за демографічними показниками, необхідність надання російській мові статусу державної тощо), наголосивши на тому, що результати дослідження їх спростовують. Саме це й було ще однією метою дослідження – з’ясувати ставлення киян до мови, зміни в ньому та накреслити основні тенденції функціонування мови в подальшому.

Фінансування пректу здійснювалася спільно Центром соціологічних досліджень «Громадянська думка» та видавничим домом «КМ Академія». Тому дуже доречним був також виступ віце-президента Києво-Могилянської Академії п.Михайла Брика, який відзначив нагальну потребу в здійсненому дослідженні, оскільки, на його думку, в мовному середовищі столиці взагалі і в НаУКМА зокрема спостерігаються певні не дуже втішні тенденції. Статистичні ж дані, вміщені в книзі допоможуть віднайти шляхи до подолання кризи.

У подальшому обговоренні книги домінував власне аналіз мовної ситуації в столиці та в державі в цілому. Невимушений виступ п.Петра Осадчука в дечому озвучив позицію секретаріату Національної Спілки письменників України щодо державності мови. Він дуже доречно зауважив, що сьогодні мовна проблема є проблемою політичною і вирішувати її треба відповідно на державному рівні, засобами значно дієвішими, ніж страйки та пікетування.

Не менш вагомим і цікавим був виступ професора Олександра Пономаріва – завідувача кафедри української мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Розмову пожвавлювали репліки з місця, що свідчило про зацікавлення аудиторії як самою подією, так і обговоренням проблем.

Насамкінець хочеться зазначити: те, що реалізація проекту була здійснена на державне замовлення (запит Управління внутрішньої політики Київської міськдержадміністраціїї) – досить непоганий симптом. Якщо держава зацікавлена у здійсненні подібних досліджень, то, принаймні, можна сподіватися на краще. Адже, за влучним спостереженням ведучої, «є шлях прибалтійських держав, є шлях Бєларусі, а ми балансуємо посередині». То може, час зробити крок в бік зміцнення позицій рідної мови у власній державі. А вихід у світ результатів нових досліджень стане суттєвою допомогою у цьому.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.