Головна статті
Смолоскип України №1(78), січень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки
Андрій ОКАРА, Москва. Золотий шлях у вічність. Типи соціально-психологічного позиціонування в комунікативно-мовній ситуації сучасної України" />

Андрій ОКАРА, Москва. Золотий шлях у вічність. Типи соціально-психологічного позиціонування в комунікативно-мовній ситуації сучасної України

Перший тип ставлення – функціоналістичний, прагматично-утилітарний. Мова розглядається лише як засіб спілкування, як комунікаційне знаряддя. Таке ставлення позбавлене будь-яких метафізичних та трансцендентних «обертонів», головний критерій в подібному ставленні до мови – її соціальна «престижність», вписаність у контекст «офіційності» та «легального дискурсу».

тип ставлення – . Мова розглядається лише як засіб спілкування, як комунікаційне знаряддя. Таке ставлення позбавлене будь-яких метафізичних та трансцендентних «обертонів», головний критерій в подібному ставленні до мови – її соціальна «престижність», вписаність у контекст «офіційності» та «легального дискурсу».

За Радянської влади, у 1960–1980-ті роки, «легальний дискурс» міг обходитися і найчастіше обходився без української мови. Вона існувала у сферах, пов’язаних перш за все з культурою, літературою, історією, гуманітарними науками та сільським контекстом. «Серйозні» сфери (з точки зору техноцентристських стереотипів доби) обходилися без неї. В такій системі цінностей для неї взагалі не було місця. Коли дитину віддавали в школу і поставало питання – в яку саме (українську чи російську), батьки з подібним типом мовної свідомості керувалися відповідними стереотипами та несприятливими умовами доби – їхнє рішення випливало з прагматичного ставлення до проблеми. Дитина закінчить школу, піде в інститут, в інституті все чи майже все викладається російською мовою (тим більше, якщо в планах був вступ не до українського, а до московського чи пітерського вузу). Після інституту треба йти кудись працювати, робити кар’єру, служити в армії – також все російською мовою. Мова партії, комсомолу, державної служби, якоїсь іншої діяльності – російська. Навіщо тоді потрібна українська мова?

Отже, люди з функціонально-прагматичним ставлення до мови, що керувалися виключно подібними максимами, свій вибір робили на користь російської, причому якщо дехто з них розглядав українську як мову для приватного життя та приватного спілкування, то більшість намагалася позбутися її взагалі – як соціально непрестижної та «неперспективної», багато хто навіть добивався (завжди з успіхом!) звільнення дітей од її вивчення у школі. Подібне ставлення до мови притаманне «людині маси», «середньому» представнику «масового суспільства», який, за Хосе Ортегою-і-Гасетом, «не відчуває у собі ніякого особливого хисту або відмінності од інших, але відчуває себе таким самим, як інші, причому аніскільки цим не засмучений, а навпаки – радий себе відчувати як усі».

Але прийшли інші політичні часи, розпався СРСР та єдиний культурно-інформаційний простір, в Україні на порядок денний стала дерусифікація та українізація усіх сфер буття, українська мова отримала «офіційний» статус та державний вимір (пік цього процесу прийшовся на першу половину 1990-х).

Люди з функціонально-прагматичним, утилітаристським ставленням до мови зорієнтувалися в новій ситуації: в культурно-політичному контексті 1990-х пріоритети змінилися на протилежні, отже з державою, з кар’єрною перспективністю, з «офіційним дискурсом», навіть з «офіціозом» тепер пов’язувалася українська мова. За тим самим мотивуванням стало «вигідно» віддавати дітей до україномовних шкіл, всіляко вивчати українську мову та вміти нею вільно розмовляти, без чого тепер також кар’єрні можливості виявилися значно мінімізовані. Східноукраїнська політична еліта, далеко не всі представники якої вміли розмовляти українською (багато хто – саме через те, що колись премудрі батьки звільнили їх у школі від навчання мови предків), за дуже короткий час не без деякого успіху подолала мовний бар’єр.

Другий тип ставлення до мови – народницький, культурно-фольклорницький, притаманний перш за все гуманітарній інтелігенції («професійним» українцям: викладачам, письменникам, журналістам, музейним працівникам, фольклористам, історикам та ін.).

тип ставлення до мови – притаманний перш за все гуманітарній інтелігенції («професійним» українцям: викладачам, письменникам, журналістам, музейним працівникам, фольклористам, історикам та ін.).

Як правило, загальна свідомість цих людей є «профанічною» (або позитивістською, або моралістично-релігійною, але позбавленою трансцендентного виміру), тому і їхня мовна свідомість, що побудована найчастіше на романтично-народницькому уявленні про мову як «дух народу», як його органічну та невід’ємну частину, також вторинна – увага ними звертається головним чином на зовнішньо-поверхові явища, а не на трансцендентні реалії чи метафізичні аспекти. Для них є актуальними метафори мови як «духовного скарбу», як «криниці народної душі», як «спадщини від минулих поколінь, що треба передати майбутнім» та ін. За типом мислення такі люди часто мають ознаки належності до вищої касти – брахманів (жерців), але без необхідної ініціації.

«Фольклорна» свідомість в української інтелігенції розвинута набагато сильніше, аніж в російської, бо національна ідентичність українців складалася навколо етнокультури, а в росіян – перш за все навколо державної естетики. Звідси в українському суспільстві (особливо в інтелігентському середовищі) намагання, яке йде ще від доби народництва, абсолютизувати фольклорний дискурс. Це, в свою чергу, впливає й на будову української літературної мови, куди охоче добирають діалектизми, полонізми та германізми, а церковнослов’янською лексикою свідомо нехтують.

Оскільки люди саме з подібним світоглядом зараз домінують в тих адміністративно-державницьких органах, що покликані займатися мовною та ширше – гуманітарною політикою, культурою, освітою в Україні, оскільки саме на таких покладено завдання де-русифікації та українізації мовно-культурного простору України, цілком закономірно, що вони своє інтелігентсько-народницьке бачення поширюють на всю свою діяльність. І це, як правило, в цілому має негативні наслідки для праці, в справедливості якої вони щиро переконані. Українська мова та культура в їхньому «прочитанні» набуває образу нудотного «офіціозу», сільського провінціалізму, необхідного, але нецікавого явища. Така інтерпретація відбиває (особливо в молоді) всяке бажання до ототожнювання з рідною культурою, народом та з українською основою взагалі. Нерозуміння головними «хранителями» української ідентичності сучасного культурного контексту додає справі українського національно-культурного відродження відстало-архаїчного смаку.

Третій тип ставлення – традиціоналістський, тобто такий, що відповідає «Примордіальній Традиції» (остання розуміється, за Рене Геноном, як «сукупність богоодкровенних нелюдського походження знань»). В цьому контексті мова розглядається не лише як умовність чи засіб комунікації, але перш за все – як позаумовна трансцендентна реальність, як реальність божественного, а не людського порядку (за аналогією, таке сприйняття можна назвати «іконичним»).

тип ставлення – , тобто такий, що відповідає «Примордіальній Традиції» (остання розуміється, за Рене Геноном, як «сукупність богоодкровенних нелюдського походження знань»). В цьому контексті мова розглядається не лише як умовність чи засіб комунікації, але перш за все – як позаумовна трансцендентна реальність, як реальність божественного, а не людського порядку (за аналогією, таке сприйняття можна назвати «іконичним»).

Зрозуміло, що подібний езотеричний дискурс апелює до середньовічного культурного світогляду, для якого є актуальними як християнське («іконичне»: мова як Першообраз, як концентрація божественних енергій), так і язичницько-магічне розуміння абсолютності та самоцінності (а не функціональності) словесної матерії (саме на цьому підґрунті виникло вчення Олександра Потебні про «внутрішню форму слова»). Таке розуміння української мови передбачає в людині внутрішній «духовний максималізм» (тоді як два попередні варіанти передбачали «внутрішній антропологічний мінімалізм»).

Порівняно невелика популярність української мови в молодіжних колах Східної України – це, поряд з проблемою недостатнього володіння нею та чисто провінційними й абсолютно нетворчими стереотипами, пояснюється ще й відсутністю відповідного культурного дискурсу, в межах якого вона могла б позиціонуватися саме як своєрідна, унікальна, пов’язана чи то з соціальним престижем, чи то з метафізичними контекстами. Якусь альтернативу в плані мовної поведінки свого часу, в середині 1990-х, на Східній Україні утворила організація УНА-УНСО: її ідеологи розглядали українську мову не в руслі «офіційно-нудотного» дискурсу «національної свідомості», а саме в трансцендентному плані:
як мову Консервативної Революції, як мову спротиву Новому Світовому Ладу (неважко помітити, що в сучасній Україні саме російська мова виконує функції носія нівелюючих вартостей Нового Світового Ладу – уніфікації, стандартизації, глобалізації).

Відродження української мови на Східній Україні може йти двома відмінними шляхами: «екзотеричним» (чи «профанним»), орієнтованим на «людину маси», на духовного конформіста, та «езотеричним», орієнтованим на «максималістів», на духовну еліту.

Перший потребує великих організаційних зусиль для створення відповідної маскультної інфраструктури: розважальної, «модної», «сучасної» молодіжної україномовної культури, що була б носієм усіх жанрів та стилів, які вимагає сучасне уявлення про культуру. Тобто в цьому разі українська культура та мова розглядається як просто комунікативна реальність, що принципово не вирізняється з безлічі інших за своїми якісними, онтологічними ознаками.

Другий потребує принципово іншого ставлення до української національної основи, і перш за все – до української мови, яка розуміється як найвищий Божий Дарунок народові, як передумова «колективного спасіння», як «Золотий Шлях» у Вічність.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.