Головна статті
Смолоскип України №1(78), січень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки
Олесь ОБЕРТАС. Політичні арешти 1972 з віддалі тридцяти років" />

Олесь ОБЕРТАС. Політичні арешти 1972 з віддалі тридцяти років

Я вас прошу, пустіть мене додому,
я хочу вимити від вас руки.

(З прохання Михайлини Коцюбинської
до кагебістів 1972 року)

Подія, що зібрала людей у Київському будинку вчителя 11 січня 2002 року, давно стала для всіх історією, що раніше передавалась з уст в уста, а зараз вивчається в школі. Подія, яка порівнюється за масштабами з розгромом Кирило-Мефодіївського братства. Це та історія, яка до кінця не досліджена і не вивчена, яка часом перетворюється на міфічні питання: як? де? чому? коли? для чого?

 

 

Як це було, розповідає Леоніда Світлична, дружина арештованого у ту ніч 12 січня 1972 р. поета Івана Світличного:

«Переддень Нового 1972 pоку. Телефонний дзвінок, я беру трубку.

– Іван Олексійович? [Світличний. – О.О.] Я – Добош і хотів би Вас бачити... Я [Світлична Леоніда Павлівна, дружина засудженого поета. – О.О.] трохи здивувалась: наш колега пo аспірантурі Степан Добош добре знав Івана і мене, чому він не пізнав мого голосу, чому звертається на «Ви»? Покликала Івана до телефону, до розмови не прислухалася, лише чула, що Іван домовився про зустріч у готелі. Щойно пізніше довідалася, що то був не наш колега Степан, а «емісар закордонних спецслужб» Ярослав Добош – якийсь молодик із Бельгії, що зіграв в історії «великого погрому» роль підсадної качки…

12 січня 1972 р., 8.15 ранку. Я вже одягнена, збираюся на роботу, приймати іспити в студентів. Дзвінок у двері; як звичайно, відчиняю я. Перед дверима багато людей, показують ордер на обшук у справі №2. Почався детальний обшук: ретельно розглядають кожну книжку, газету, кожен аркуш паперу. Шмональників семеро (в тому числі і «понятих»-сексотів). У якій справі, що шукають – невідомо. Забирають книжки, машинописи, купу українського і російського самвидаву, записники, друкарську машинку, радіоприймач, магнітофонні стрічки з унікальними записами В. Симоненка, В. Стуса, Б. Мамайсура...

Я напружено чекаю Надійку [Світличну, сестру поета. – О.О.], не знаючи, що в цей час у неї теж роблять обшук, як і в десятків інших людей по всій Україні.

О 16.20 прийшов Іван Дзюба, його впустили.

Обшук закінчився о 7 год. 30 хв. наступного ранку 13 січня, тривав майже добу (перерви в обшуках не роблять навіть вночі). Івана і Дзюбу забрали з собою. Після цього я побачила Івана щойно через 16 місяців під час проголошення вироку на його суді, на т. зв. «відкритий» суд ні мене, ні матері не пустили. Але це було пізніше. А тоді...

Я поїхала на роботу. Хотілося кричати криком, вити пораненим звіром, – я ж мусила тримати себе в руках: навколо студенти, мушу приймати іспит...

Через два дні я отримала офіційне повідомлення про арешт Івана.

 

 

 

[Світличний. – О.О.] [Світлична Леоніда Павлівна, дружина засудженого поета. – О.О.] [Світличну, сестру поета. – О.О.],

(З книги «Доброокий. Спогади про Івана Світличного». – Київ, 1998.)

Арешти й обшуки тривали по всій Україні майже одночасно. У Львові були арештовані В. Чорновіл,
Ір. Стасів-Калинець, І. Гель, С.Шабатура, М. Осадчий. У Києві – І. Світличний, Є. Сверстюк, З. Франко,
Л. Плющ, В.Стус та інші. Повідомлення про січневі арешти серед інакодумців з’явилися 11 лютого 1972 р. відразу ж у трьох газетах: «Радянській Україні», «Правде Украины» і «Вечірньому Києві». Арешти в них пов’язувалися зі «справою Добоша».

Оцінити масштаби арештів та інших форм репресій 1972 р. в суто арифметичних вимірах важко через брак об’єктивних даних. У російському самвидавчому часописі «Хроніка поточних подій» ідеться про 100 осіб, заарештованих у січні–травні 1972 p., й водночас зауважується, що ці дані неповні. Л. Алексєєва у книзі «История инакомыслия в СССР. Новейший период» подає відомості про 89 засуджених (не всі заарештовані потрапляли під суд).

За її підрахунками, з цієї кількості 72 належали до інтелігенції й 17 – до робітників (за родом занять). Із них 41 особу було засуджено у Львові та Києві, решту – в інших містах України (Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях). Щоб доповнити цю картину, згадаємо про сотні обшуків, під час яких було вилучено близько 1 тис. «антирадянських, націоналістичних та інших ворожих документів». Крім того, сотні, якщо не тисячі, людей по всій Україні викликалися слідчими, а згодом і на закриті судові процеси, як свідки. Тільки у справі І. Світличного в Києві було допитано 130 свідків, у справі Ір. Стасів-Калинець (у Львові) – близько сотні. Варто зазначити, що потрібні слідству показання давали буквально одиниці. Усе це також створювало певну суспільну атмосферу і настрої, хоча не можна стверджувати, що репресивні акції 1972 р. мали великий суспільний резонанс в Україні. Широкий загал більше знав про А. Сахарова чи О. Солженіцина, аніж про українських дисидентів.

Події «генерального погрому» вже не вдалося приховати від Заходу навіть на короткий час, як це було в 1965–1966 pp. Уже 14–15 січня 1972 р. про арешти повідомили Інформаційні агентства США, Великобританії, Франції, найповажніші газети цих країн. Почалися протести української політично активної діаспори.

Тільки «СМОЛОСКИП» в 1970–1973 рр. видав понад 100 000 летючок інформаційного характеру про арешти і суди в Україні, вислано 16000 листів і петицій до ООН і 7000 до президента Р. Ніксона, разом з іншими видавництвами надруковано 46 книг самвидаву українською, англійською, німецькою та іспанською мовами.

З подібними протестами виступила більшість політичних угруповань української діаспори: до міжнародних організацій надсилалися петиції, молодь пікетувала радянські представництва. Як повідомляло постійне представництво УРСР при ООН, протягом 1972 р. до цієї міжнародної установи надійшло понад 3 тис. петицій-протестів від українських «буржуазно - націоналістичних організацій». Радянському представникові в ООН довелося докласти чимало зусиль, щоб не допустити відправлення цих петицій до підкомісії по запобіганню дискримінації і захисту національних меншин, і лише таким чином питання про політичні репресії в Україні опинилося поза увагою ООН.

Основні події «генерального погрому» припали на 1972–1973 pp. Його організаторам удалося таки здійснити свій задум. Головні літературні й організаційні сили самвидаву опинилися за ґратами.

Інтелігенція, яка співчувала нонконформістам, у більшості своїй була залякана і здеморалізована. Влада нейтралізувала культурно- інтелектуальне середовище, яке живило активність інакомислення. Репресії, переслідування та утиски інакодумців тривали й надалі, хоча і в менших масштабах. Проте ліквідувати остаточно рух опору серед інтелігенції не вдалося. Частково він перемістився в табори й продовжувався там. У «великій зоні» (так називали СРСР політичні в’язні) тривав інтелектуальний опір (у вигляді самвидаву), мали місце навіть спорадичні спроби створити підпільні організації, втім, безуспішні.

Саме про це і згадували виступаючі на вечорі-осмисленні тих подій, який відбувся 11 січня 2002 р. в Київському міському Будинку Вчителя. Акція була зорганізована Об’єднанням «Громадянська позиція» та Українським ПЕН-клубом за участю МБФ «Смолоскип». У виступах Івана Дзюби, Юрія Бадзя, Богдана Гориня, Василя Овсієнка, Василя Лісового, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Степана Хмари, згадуючи арешти 1972 і часом дискутуючи один з одним, звучала одна і та ж думка: Що ми досягли своїм протистоянням? Що робити нам сьогодні в переддень парламентських виборів? З ким йти поруч? Кому потрібен наш досвід? Чи знає молодь про ті страшні роки?

Питання залишаються без відповідей…

Бо слушно зауважив Василь Овсієнко, що оці люди, які пройшли тюрми й заслання й не скорилися, – є сіллю Землі, а сіллю зараз посипають асфальти.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.