Головна статті
Смолоскип України №1(78), січень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Всі сторінки


Олекса ПАНЧЕНКО. Перепис населення:враження й перспективи" />

Олекса ПАНЧЕНКО. Перепис населення:враження й перспективи

В грудні минулого року українці виконували черговий громадянський обов’язок: давали себе переписувати. Це, вочевидь, була наймасштабніша загальнонаціональна акція, адже, за даними Держкомстату, переписано 99,9% очікуваної (?) кількості населення.

Теоретично обліковці мали поспілкуватися з кожним мешканцем України (принаймні – з кожною родиною). Завдання надскладне. Навіть у Києві автору відомі з десяток населених вулиць, яких офіційно не існує. Що вже й казати про віддалені села десь у горах (степах, лісах), давно зняті з реєстрації як «неперспективні». Не відомо, чи дійшли туди обліковці. Проте відомо, до прикладу, що кожний п’ятий львів’янин не відчинив їм двері. Як свідчить досвід радянського перепису 1989 р., такі заходи ігнорують люди, що орендують квартири, цигани з їх чисельними сім’ями, різноманітні сектанти, алкоголіки тощо.

Переписування тих, до кого таки дійшли, відбувалось досить цікаво. Так, обліковці розтлумачили автору цих рядків, що корисна площа його квартири і джерело доходів «не мають значення» для перепису. Що ж до мов («рідної» та тієї, що ми нею «вільно володіємо»), то тут обліковці виявляли просто-таки телепатичну обізнаність. Вони, як свідчать ЗМІ, майже нікого по Україні про це не питали, мовчки записуючи громадян україномовними з вільним володінням російською, або навпаки. На що при цьому орієнтувалися, невідомо... Та це ще нічого – подекуди взагалі обходилося без офіційних анкет (блокнотами чи клаптями паперу). А щоб дарма не ходити, деякі обліковці заразом агітували громадян за партії і блоки, що називають себе «пропрезидентськими». Взагалі процес «переписування» залишив по собі неприємне відчуття (не лише в мене особисто). «За дєржаву обідно», а надто – за самих себе.

Що ж до результатів перепису, то вони, вочевидь, істотно відрізнятимуться від реальності (і не лише з огляду на профанацію самого процесу). Адже ці результати теоретично можуть з’ясувати цілу низку ключових (а відтак надзвичайно політизованих) питань розвитку України. Передусім йдеться про те, як українці адаптувалися до соціально-економічних перетворень. Найяскравішим для обивателя (хоча й не надто об’єктивним) показником цього є темпи скорочення кількості населення. Для професіоналів більш значущими є реальний рівень безробіття (що може виявитись вдвічі більшим за офіційний) та джерела доходів населення (конкретно, наскільки багато українців живе з базарної торгівлі та інших маргінальних «промислів»). Оціночними значеннями цих показників активно оперують ліві, нищівно критикуючи «злочинний капіталізм», а також представники міжнародних організацій. Отже, влада зацікавлена спростувати такі оцінки (хоча б на кілька відсотків у бік покращання). Втім, питання про успішність «реформ» є занадто загальним і спекулятивним, тому перепис не призведе до його остаточного пропагандистського «вирішення».

Натомість він може легітимізувати або спростувати інші, більш конкретні й важливі політичні міфи. А саме, з’ясувати етнічну структуру населення, співвідношення російсько- і україномовних по регіонах і соціальних групах. Чи мав рацію сумнозвісний Лужков, заявляючи, що «75% населення України навіть думає російською»? Чи не є українська переважно селянською мовою? Що сталося за 10 років з «українським П’ємонтом» – Галичиною, чи не переїхала більшість його активного населення до інших областей чи за кордон? Які регіони демографічно найперспективніші?

Різні сили зацікавлені в різних відповідях на ці питання, аби використати їх у політичній боротьбі (надто – на виборах 2004 р.). Тут може не бути єдності навіть серед правлячої верхівки. Одразу кілька провладних угруповань (відомих під евфемізмами СДПУ (о), «Трудова Україна» та Партія Регіонів) лобіюють чи то союз із Москвою чи підвищення статусу російської. Чиновництво в цілому хотіло б зберегти існуючу нині мовну політику, аби уникнути дестабілізації. Інтересам «команди Ющенка» відповідатиме збереження пропорцій, виявлених переписом 1989 р., або оголошення результатів останнього перепису недійсними через завищення частки російськомовних.

Враховуючи все це, а також упередженість обліковців, доходиш думки, що істини можемо й не дочекатися (і не лише з мовно-етнічних питань)...


Олесь ОБЕРТАС. Політичні арешти 1972 з віддалі тридцяти років" />

Олесь ОБЕРТАС. Політичні арешти 1972 з віддалі тридцяти років

Я вас прошу, пустіть мене додому,
я хочу вимити від вас руки.

(З прохання Михайлини Коцюбинської
до кагебістів 1972 року)

Подія, що зібрала людей у Київському будинку вчителя 11 січня 2002 року, давно стала для всіх історією, що раніше передавалась з уст в уста, а зараз вивчається в школі. Подія, яка порівнюється за масштабами з розгромом Кирило-Мефодіївського братства. Це та історія, яка до кінця не досліджена і не вивчена, яка часом перетворюється на міфічні питання: як? де? чому? коли? для чого?

 

 

Як це було, розповідає Леоніда Світлична, дружина арештованого у ту ніч 12 січня 1972 р. поета Івана Світличного:

«Переддень Нового 1972 pоку. Телефонний дзвінок, я беру трубку.

– Іван Олексійович? [Світличний. – О.О.] Я – Добош і хотів би Вас бачити... Я [Світлична Леоніда Павлівна, дружина засудженого поета. – О.О.] трохи здивувалась: наш колега пo аспірантурі Степан Добош добре знав Івана і мене, чому він не пізнав мого голосу, чому звертається на «Ви»? Покликала Івана до телефону, до розмови не прислухалася, лише чула, що Іван домовився про зустріч у готелі. Щойно пізніше довідалася, що то був не наш колега Степан, а «емісар закордонних спецслужб» Ярослав Добош – якийсь молодик із Бельгії, що зіграв в історії «великого погрому» роль підсадної качки…

12 січня 1972 р., 8.15 ранку. Я вже одягнена, збираюся на роботу, приймати іспити в студентів. Дзвінок у двері; як звичайно, відчиняю я. Перед дверима багато людей, показують ордер на обшук у справі №2. Почався детальний обшук: ретельно розглядають кожну книжку, газету, кожен аркуш паперу. Шмональників семеро (в тому числі і «понятих»-сексотів). У якій справі, що шукають – невідомо. Забирають книжки, машинописи, купу українського і російського самвидаву, записники, друкарську машинку, радіоприймач, магнітофонні стрічки з унікальними записами В. Симоненка, В. Стуса, Б. Мамайсура...

Я напружено чекаю Надійку [Світличну, сестру поета. – О.О.], не знаючи, що в цей час у неї теж роблять обшук, як і в десятків інших людей по всій Україні.

О 16.20 прийшов Іван Дзюба, його впустили.

Обшук закінчився о 7 год. 30 хв. наступного ранку 13 січня, тривав майже добу (перерви в обшуках не роблять навіть вночі). Івана і Дзюбу забрали з собою. Після цього я побачила Івана щойно через 16 місяців під час проголошення вироку на його суді, на т. зв. «відкритий» суд ні мене, ні матері не пустили. Але це було пізніше. А тоді...

Я поїхала на роботу. Хотілося кричати криком, вити пораненим звіром, – я ж мусила тримати себе в руках: навколо студенти, мушу приймати іспит...

Через два дні я отримала офіційне повідомлення про арешт Івана.

 

 

 

[Світличний. – О.О.] [Світлична Леоніда Павлівна, дружина засудженого поета. – О.О.] [Світличну, сестру поета. – О.О.],

(З книги «Доброокий. Спогади про Івана Світличного». – Київ, 1998.)

Арешти й обшуки тривали по всій Україні майже одночасно. У Львові були арештовані В. Чорновіл,
Ір. Стасів-Калинець, І. Гель, С.Шабатура, М. Осадчий. У Києві – І. Світличний, Є. Сверстюк, З. Франко,
Л. Плющ, В.Стус та інші. Повідомлення про січневі арешти серед інакодумців з’явилися 11 лютого 1972 р. відразу ж у трьох газетах: «Радянській Україні», «Правде Украины» і «Вечірньому Києві». Арешти в них пов’язувалися зі «справою Добоша».

Оцінити масштаби арештів та інших форм репресій 1972 р. в суто арифметичних вимірах важко через брак об’єктивних даних. У російському самвидавчому часописі «Хроніка поточних подій» ідеться про 100 осіб, заарештованих у січні–травні 1972 p., й водночас зауважується, що ці дані неповні. Л. Алексєєва у книзі «История инакомыслия в СССР. Новейший период» подає відомості про 89 засуджених (не всі заарештовані потрапляли під суд).

За її підрахунками, з цієї кількості 72 належали до інтелігенції й 17 – до робітників (за родом занять). Із них 41 особу було засуджено у Львові та Києві, решту – в інших містах України (Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях). Щоб доповнити цю картину, згадаємо про сотні обшуків, під час яких було вилучено близько 1 тис. «антирадянських, націоналістичних та інших ворожих документів». Крім того, сотні, якщо не тисячі, людей по всій Україні викликалися слідчими, а згодом і на закриті судові процеси, як свідки. Тільки у справі І. Світличного в Києві було допитано 130 свідків, у справі Ір. Стасів-Калинець (у Львові) – близько сотні. Варто зазначити, що потрібні слідству показання давали буквально одиниці. Усе це також створювало певну суспільну атмосферу і настрої, хоча не можна стверджувати, що репресивні акції 1972 р. мали великий суспільний резонанс в Україні. Широкий загал більше знав про А. Сахарова чи О. Солженіцина, аніж про українських дисидентів.

Події «генерального погрому» вже не вдалося приховати від Заходу навіть на короткий час, як це було в 1965–1966 pp. Уже 14–15 січня 1972 р. про арешти повідомили Інформаційні агентства США, Великобританії, Франції, найповажніші газети цих країн. Почалися протести української політично активної діаспори.

Тільки «СМОЛОСКИП» в 1970–1973 рр. видав понад 100 000 летючок інформаційного характеру про арешти і суди в Україні, вислано 16000 листів і петицій до ООН і 7000 до президента Р. Ніксона, разом з іншими видавництвами надруковано 46 книг самвидаву українською, англійською, німецькою та іспанською мовами.

З подібними протестами виступила більшість політичних угруповань української діаспори: до міжнародних організацій надсилалися петиції, молодь пікетувала радянські представництва. Як повідомляло постійне представництво УРСР при ООН, протягом 1972 р. до цієї міжнародної установи надійшло понад 3 тис. петицій-протестів від українських «буржуазно - націоналістичних організацій». Радянському представникові в ООН довелося докласти чимало зусиль, щоб не допустити відправлення цих петицій до підкомісії по запобіганню дискримінації і захисту національних меншин, і лише таким чином питання про політичні репресії в Україні опинилося поза увагою ООН.

Основні події «генерального погрому» припали на 1972–1973 pp. Його організаторам удалося таки здійснити свій задум. Головні літературні й організаційні сили самвидаву опинилися за ґратами.

Інтелігенція, яка співчувала нонконформістам, у більшості своїй була залякана і здеморалізована. Влада нейтралізувала культурно- інтелектуальне середовище, яке живило активність інакомислення. Репресії, переслідування та утиски інакодумців тривали й надалі, хоча і в менших масштабах. Проте ліквідувати остаточно рух опору серед інтелігенції не вдалося. Частково він перемістився в табори й продовжувався там. У «великій зоні» (так називали СРСР політичні в’язні) тривав інтелектуальний опір (у вигляді самвидаву), мали місце навіть спорадичні спроби створити підпільні організації, втім, безуспішні.

Саме про це і згадували виступаючі на вечорі-осмисленні тих подій, який відбувся 11 січня 2002 р. в Київському міському Будинку Вчителя. Акція була зорганізована Об’єднанням «Громадянська позиція» та Українським ПЕН-клубом за участю МБФ «Смолоскип». У виступах Івана Дзюби, Юрія Бадзя, Богдана Гориня, Василя Овсієнка, Василя Лісового, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Степана Хмари, згадуючи арешти 1972 і часом дискутуючи один з одним, звучала одна і та ж думка: Що ми досягли своїм протистоянням? Що робити нам сьогодні в переддень парламентських виборів? З ким йти поруч? Кому потрібен наш досвід? Чи знає молодь про ті страшні роки?

Питання залишаються без відповідей…

Бо слушно зауважив Василь Овсієнко, що оці люди, які пройшли тюрми й заслання й не скорилися, – є сіллю Землі, а сіллю зараз посипають асфальти.


Андрій ОКАРА, Москва. Золотий шлях у вічність. Типи соціально-психологічного позиціонування в комунікативно-мовній ситуації сучасної України" />

Андрій ОКАРА, Москва. Золотий шлях у вічність. Типи соціально-психологічного позиціонування в комунікативно-мовній ситуації сучасної України

Перший тип ставлення – функціоналістичний, прагматично-утилітарний. Мова розглядається лише як засіб спілкування, як комунікаційне знаряддя. Таке ставлення позбавлене будь-яких метафізичних та трансцендентних «обертонів», головний критерій в подібному ставленні до мови – її соціальна «престижність», вписаність у контекст «офіційності» та «легального дискурсу».

тип ставлення – . Мова розглядається лише як засіб спілкування, як комунікаційне знаряддя. Таке ставлення позбавлене будь-яких метафізичних та трансцендентних «обертонів», головний критерій в подібному ставленні до мови – її соціальна «престижність», вписаність у контекст «офіційності» та «легального дискурсу».

За Радянської влади, у 1960–1980-ті роки, «легальний дискурс» міг обходитися і найчастіше обходився без української мови. Вона існувала у сферах, пов’язаних перш за все з культурою, літературою, історією, гуманітарними науками та сільським контекстом. «Серйозні» сфери (з точки зору техноцентристських стереотипів доби) обходилися без неї. В такій системі цінностей для неї взагалі не було місця. Коли дитину віддавали в школу і поставало питання – в яку саме (українську чи російську), батьки з подібним типом мовної свідомості керувалися відповідними стереотипами та несприятливими умовами доби – їхнє рішення випливало з прагматичного ставлення до проблеми. Дитина закінчить школу, піде в інститут, в інституті все чи майже все викладається російською мовою (тим більше, якщо в планах був вступ не до українського, а до московського чи пітерського вузу). Після інституту треба йти кудись працювати, робити кар’єру, служити в армії – також все російською мовою. Мова партії, комсомолу, державної служби, якоїсь іншої діяльності – російська. Навіщо тоді потрібна українська мова?

Отже, люди з функціонально-прагматичним ставлення до мови, що керувалися виключно подібними максимами, свій вибір робили на користь російської, причому якщо дехто з них розглядав українську як мову для приватного життя та приватного спілкування, то більшість намагалася позбутися її взагалі – як соціально непрестижної та «неперспективної», багато хто навіть добивався (завжди з успіхом!) звільнення дітей од її вивчення у школі. Подібне ставлення до мови притаманне «людині маси», «середньому» представнику «масового суспільства», який, за Хосе Ортегою-і-Гасетом, «не відчуває у собі ніякого особливого хисту або відмінності од інших, але відчуває себе таким самим, як інші, причому аніскільки цим не засмучений, а навпаки – радий себе відчувати як усі».

Але прийшли інші політичні часи, розпався СРСР та єдиний культурно-інформаційний простір, в Україні на порядок денний стала дерусифікація та українізація усіх сфер буття, українська мова отримала «офіційний» статус та державний вимір (пік цього процесу прийшовся на першу половину 1990-х).

Люди з функціонально-прагматичним, утилітаристським ставленням до мови зорієнтувалися в новій ситуації: в культурно-політичному контексті 1990-х пріоритети змінилися на протилежні, отже з державою, з кар’єрною перспективністю, з «офіційним дискурсом», навіть з «офіціозом» тепер пов’язувалася українська мова. За тим самим мотивуванням стало «вигідно» віддавати дітей до україномовних шкіл, всіляко вивчати українську мову та вміти нею вільно розмовляти, без чого тепер також кар’єрні можливості виявилися значно мінімізовані. Східноукраїнська політична еліта, далеко не всі представники якої вміли розмовляти українською (багато хто – саме через те, що колись премудрі батьки звільнили їх у школі від навчання мови предків), за дуже короткий час не без деякого успіху подолала мовний бар’єр.

Другий тип ставлення до мови – народницький, культурно-фольклорницький, притаманний перш за все гуманітарній інтелігенції («професійним» українцям: викладачам, письменникам, журналістам, музейним працівникам, фольклористам, історикам та ін.).

тип ставлення до мови – притаманний перш за все гуманітарній інтелігенції («професійним» українцям: викладачам, письменникам, журналістам, музейним працівникам, фольклористам, історикам та ін.).

Як правило, загальна свідомість цих людей є «профанічною» (або позитивістською, або моралістично-релігійною, але позбавленою трансцендентного виміру), тому і їхня мовна свідомість, що побудована найчастіше на романтично-народницькому уявленні про мову як «дух народу», як його органічну та невід’ємну частину, також вторинна – увага ними звертається головним чином на зовнішньо-поверхові явища, а не на трансцендентні реалії чи метафізичні аспекти. Для них є актуальними метафори мови як «духовного скарбу», як «криниці народної душі», як «спадщини від минулих поколінь, що треба передати майбутнім» та ін. За типом мислення такі люди часто мають ознаки належності до вищої касти – брахманів (жерців), але без необхідної ініціації.

«Фольклорна» свідомість в української інтелігенції розвинута набагато сильніше, аніж в російської, бо національна ідентичність українців складалася навколо етнокультури, а в росіян – перш за все навколо державної естетики. Звідси в українському суспільстві (особливо в інтелігентському середовищі) намагання, яке йде ще від доби народництва, абсолютизувати фольклорний дискурс. Це, в свою чергу, впливає й на будову української літературної мови, куди охоче добирають діалектизми, полонізми та германізми, а церковнослов’янською лексикою свідомо нехтують.

Оскільки люди саме з подібним світоглядом зараз домінують в тих адміністративно-державницьких органах, що покликані займатися мовною та ширше – гуманітарною політикою, культурою, освітою в Україні, оскільки саме на таких покладено завдання де-русифікації та українізації мовно-культурного простору України, цілком закономірно, що вони своє інтелігентсько-народницьке бачення поширюють на всю свою діяльність. І це, як правило, в цілому має негативні наслідки для праці, в справедливості якої вони щиро переконані. Українська мова та культура в їхньому «прочитанні» набуває образу нудотного «офіціозу», сільського провінціалізму, необхідного, але нецікавого явища. Така інтерпретація відбиває (особливо в молоді) всяке бажання до ототожнювання з рідною культурою, народом та з українською основою взагалі. Нерозуміння головними «хранителями» української ідентичності сучасного культурного контексту додає справі українського національно-культурного відродження відстало-архаїчного смаку.

Третій тип ставлення – традиціоналістський, тобто такий, що відповідає «Примордіальній Традиції» (остання розуміється, за Рене Геноном, як «сукупність богоодкровенних нелюдського походження знань»). В цьому контексті мова розглядається не лише як умовність чи засіб комунікації, але перш за все – як позаумовна трансцендентна реальність, як реальність божественного, а не людського порядку (за аналогією, таке сприйняття можна назвати «іконичним»).

тип ставлення – , тобто такий, що відповідає «Примордіальній Традиції» (остання розуміється, за Рене Геноном, як «сукупність богоодкровенних нелюдського походження знань»). В цьому контексті мова розглядається не лише як умовність чи засіб комунікації, але перш за все – як позаумовна трансцендентна реальність, як реальність божественного, а не людського порядку (за аналогією, таке сприйняття можна назвати «іконичним»).

Зрозуміло, що подібний езотеричний дискурс апелює до середньовічного культурного світогляду, для якого є актуальними як християнське («іконичне»: мова як Першообраз, як концентрація божественних енергій), так і язичницько-магічне розуміння абсолютності та самоцінності (а не функціональності) словесної матерії (саме на цьому підґрунті виникло вчення Олександра Потебні про «внутрішню форму слова»). Таке розуміння української мови передбачає в людині внутрішній «духовний максималізм» (тоді як два попередні варіанти передбачали «внутрішній антропологічний мінімалізм»).

Порівняно невелика популярність української мови в молодіжних колах Східної України – це, поряд з проблемою недостатнього володіння нею та чисто провінційними й абсолютно нетворчими стереотипами, пояснюється ще й відсутністю відповідного культурного дискурсу, в межах якого вона могла б позиціонуватися саме як своєрідна, унікальна, пов’язана чи то з соціальним престижем, чи то з метафізичними контекстами. Якусь альтернативу в плані мовної поведінки свого часу, в середині 1990-х, на Східній Україні утворила організація УНА-УНСО: її ідеологи розглядали українську мову не в руслі «офіційно-нудотного» дискурсу «національної свідомості», а саме в трансцендентному плані:
як мову Консервативної Революції, як мову спротиву Новому Світовому Ладу (неважко помітити, що в сучасній Україні саме російська мова виконує функції носія нівелюючих вартостей Нового Світового Ладу – уніфікації, стандартизації, глобалізації).

Відродження української мови на Східній Україні може йти двома відмінними шляхами: «екзотеричним» (чи «профанним»), орієнтованим на «людину маси», на духовного конформіста, та «езотеричним», орієнтованим на «максималістів», на духовну еліту.

Перший потребує великих організаційних зусиль для створення відповідної маскультної інфраструктури: розважальної, «модної», «сучасної» молодіжної україномовної культури, що була б носієм усіх жанрів та стилів, які вимагає сучасне уявлення про культуру. Тобто в цьому разі українська культура та мова розглядається як просто комунікативна реальність, що принципово не вирізняється з безлічі інших за своїми якісними, онтологічними ознаками.

Другий потребує принципово іншого ставлення до української національної основи, і перш за все – до української мови, яка розуміється як найвищий Божий Дарунок народові, як передумова «колективного спасіння», як «Золотий Шлях» у Вічність.


Вячеслав Чорновіл" />

Вячеслав Чорновіл

мріяв навіть у катівнях таборів стати редактором газети. Мрія його здійснилася, хай не надовго, в газеті «Час/Тіmе», яка була найкращою демократичною газетою. Він один знав, як то важко було фінансувати кожен номер. Та був щасливий, що його мрія здійснилася.

Сьогодні ми віддаємо шану Вячеславові Чорноволу, починаючи випускати 1/16 його великої газети. Ми – це Міжнародний благодійний фонд Вячеслава Чорновола. І цим малесеньким листочком будемо намагатися зберегти в народній пам’яті світлий образ сина України, повідомляючи про роботу Фонду, друкуючи матеріали з архіву Чорновола, спогади, фотографії та інші документи, що надходитимуть від вас, наші читачі.

Міжнародний благодійний фонд Вячеслава Чорновола створений за ініціативою дружини Вячеслава Максимовича Атени Пашко, засновниками його стали видатні політики України, громадські діячі, представники української діаспори.

Основною метою і завданням Фонду є увіковічення імени та пам’яті національного Героя, поширення та пропаганда суспільних і морально-етичних ідей Вячеслава Чорновола, формування громадської думки в суспільстві щодо прав людини, вільного суспільства, демократичної державности, національного відродження, розвитку духовности, мови, культури й науки в Україні.

Для реалізації статутних завдань Фонд у встановленому законодавством порядку надає допомогу у виданні та поширенні праць Вячеслава Чорновола, сприяє дитячій журналістиці та іншим заходам.

У своїй діяльності Фонд керується Конституцією України, чинним законодавством України, законодавством тих держав, на території яких поширює свою діяльність, і Статутом Міжнародного фонду Вячеслава Чорновола, зареєстрованого Міністерством юстиції України.

На сьогодні ми змогли за отримані благодійні внески надати символічну допомогу на проведення вечора пам’яті Вячеслава Чорновола до річниці його загибелі, на встановлення пам’ятника Вячеславу Чорноволові в м. Золочеві Львівської области, на одноразову виплату стипендій учням та вчителям Українського гуманітарного ліцею Київського університету імени Т. Г. Шевченка, на одноразову виплату премій переможцям Всеукраїнського конкурсу учнівських періодичних видань пам’яті В. Чорновола та одноразову допомогу учням школи № 4 зросійщеного м. Южного Одеської обл., що домоглася присвоєння імени Вячеслава Чорновола.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.