Головна статті
Смолоскип України №12(77), грудень 2001
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
Петро ВОЗНЮК. УРОКИ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ" />

Петро ВОЗНЮК. УРОКИ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ

 

Рік тому, 15 грудня 2000 року, на центральному майдані столиці з'явилися наметове містечко і транспоранти з політичними гаслами. Так розпочався перший за останні кілька літ масовий опозиційний чин під назвою “Україна без Кучми”. Перший (і наймасовіший)етап акції завершився, як відомо, грандіозною провокацією 9 березня та значним збільшенням числа новітніх політв'язнів. Надалі боротьба набула більш латентного характеру, а “лінія фронту” відносно устійнилася. Відтак усі зацікавлені й незацікавлені сторони отримали нагоду поміркувати над тим, чому загальмувала друга “революція на асфальті”.

Офіційні речники здебільшого вказують на ідеологічну несумісність різних таборів опозиції, що, буцімто, перешкодила виробленню останньою єдиної конструктивної програми. Навіть якщо це так, то не варто забувати, що на подібну ваду хибували майже всі “гучні” європейські революції. Хіба Велика Французька може похвалитися наявністю більш-менш загальновизнаної доктрини, якщо, звісно, вважати такою відомий девіз “Свобода, Рівність, Братерство”. Англійському королю свого часу відтяли голову не чекаючи погодження програмових засад між революційними угрупованнями. Лише півстоліття потому Джон Локк сформулював універсальні ідеали ліберальної демократії. У Російській імперії теж спочатку скинули царя, а вже потім зі зброєю в руках доводили доцільність реалізації та “конструктивність” тих чи тих державотворчих концепцій. Отже, владне пояснення спаду політичної кризи виглядає тенденційним і обмеженим.

Поширеною є також думка, що нинішнього главу держави врятувала система управління. “Та адміністративна вертикаль, - пише у журналі “Політика і культура” (№ 44 за 2001 p.) відомий оглядач А. Смик, -яка формувалася в Україні десятиліттями і змогла пережити навіть зміну моделі державності, не кажучи вже про якийсь там скандал. Для цієї системи що Мельниченко з його плівками, що Юрій Єхануров з його адміністративною реформою - загрози одного ґатунку, і чиновники мобілізували максимум зусиль, щоб не піддатися змінам ззовні. Це було зроблено не з любові до першої особи, а з метою утримання системи у стані рівноваги». Щоправда, у підсумку своїх роздумів автор доходить висновку, що ця система загалом неефективна і приречена відтворювати імпульси власної дестабілізації. Тут ми й підходимо до дійсно головного для будь-якої української опозиції питання. А саме: чому «низи» (народ), які нібито не хочуть жити по-старому, тим не менше дозволяють «верхам» (владі) по-старому правити?

Щодо причин цієї важкозрозумілої на перший погляд громадської «тиші» (адже справжньою злагодою такий стан соціуму назвати важко) існує ціла низка гіпотез. Не задовольняючись розглядом сучасних політичних передумов суспільної пасивності, вітчизняні інтелектуали все частіше намагаються відшукати її коріння в особливостях нашої національної історії. Зокрема, ще 1997-го року соціолог В. Хмелько на сторінках часопису «Дух і Літера» озвучив одну дуже популярну донині тезу. За його словами, брак силових виявів протесту в Україні «пов’язаний зі впливом селекційної роботи, яку 70 років проводив минулий режим, виполюючи активних нонконформістів, здатних вести за собою та підбурювати». Враховуючи, що активних нонконформістів у нас «виполювали» не 70 років, а протягом значно довшого часу, результати навряд чи можуть бути втішними. Позаяк законні «5% бунтівників» (феномен «5%» встановили американці на підставі спостережень за полоненими під час корейської війни) життєво необхідні будь-якій нації.

Втім, справа, мабуть, не лише у згубному впливі пацифікаційної «селекції» на український генофонд. Цілком очевидно, що за декілька років перманентної «війни компроматів» суспільство просто-напросто втратило чутливість до негативної інформації. Люди, на жаль, отримали щеплення не тільки «від брехні» (за висловом голови парламентської комісії з розслідування справи Гонгадзе О. Жира), а й від звинувачень і викриттів узагалі. І не за рік владного цинізму, пов’язаного із оприлюдненням плівок майора Мельниченка, а набагато раніше.

Та попри зазначені обставини, новітня опозиція не повинна дорікати народові за мовчання.

В Україні кожен опозиціонер мусить бути готовим протистояти режимові без масової підтримки з боку населення (в який спосіб – окреме питання). Саме в цьому полягає головний урок вітчизняного спротиву.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.