Головна статті
Смолоскип України №12(77), грудень 2001
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Петро ВОЗНЮК. УРОКИ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ" />

Петро ВОЗНЮК. УРОКИ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ

 

Рік тому, 15 грудня 2000 року, на центральному майдані столиці з'явилися наметове містечко і транспоранти з політичними гаслами. Так розпочався перший за останні кілька літ масовий опозиційний чин під назвою “Україна без Кучми”. Перший (і наймасовіший)етап акції завершився, як відомо, грандіозною провокацією 9 березня та значним збільшенням числа новітніх політв'язнів. Надалі боротьба набула більш латентного характеру, а “лінія фронту” відносно устійнилася. Відтак усі зацікавлені й незацікавлені сторони отримали нагоду поміркувати над тим, чому загальмувала друга “революція на асфальті”.

Офіційні речники здебільшого вказують на ідеологічну несумісність різних таборів опозиції, що, буцімто, перешкодила виробленню останньою єдиної конструктивної програми. Навіть якщо це так, то не варто забувати, що на подібну ваду хибували майже всі “гучні” європейські революції. Хіба Велика Французька може похвалитися наявністю більш-менш загальновизнаної доктрини, якщо, звісно, вважати такою відомий девіз “Свобода, Рівність, Братерство”. Англійському королю свого часу відтяли голову не чекаючи погодження програмових засад між революційними угрупованнями. Лише півстоліття потому Джон Локк сформулював універсальні ідеали ліберальної демократії. У Російській імперії теж спочатку скинули царя, а вже потім зі зброєю в руках доводили доцільність реалізації та “конструктивність” тих чи тих державотворчих концепцій. Отже, владне пояснення спаду політичної кризи виглядає тенденційним і обмеженим.

Поширеною є також думка, що нинішнього главу держави врятувала система управління. “Та адміністративна вертикаль, - пише у журналі “Політика і культура” (№ 44 за 2001 p.) відомий оглядач А. Смик, -яка формувалася в Україні десятиліттями і змогла пережити навіть зміну моделі державності, не кажучи вже про якийсь там скандал. Для цієї системи що Мельниченко з його плівками, що Юрій Єхануров з його адміністративною реформою - загрози одного ґатунку, і чиновники мобілізували максимум зусиль, щоб не піддатися змінам ззовні. Це було зроблено не з любові до першої особи, а з метою утримання системи у стані рівноваги». Щоправда, у підсумку своїх роздумів автор доходить висновку, що ця система загалом неефективна і приречена відтворювати імпульси власної дестабілізації. Тут ми й підходимо до дійсно головного для будь-якої української опозиції питання. А саме: чому «низи» (народ), які нібито не хочуть жити по-старому, тим не менше дозволяють «верхам» (владі) по-старому правити?

Щодо причин цієї важкозрозумілої на перший погляд громадської «тиші» (адже справжньою злагодою такий стан соціуму назвати важко) існує ціла низка гіпотез. Не задовольняючись розглядом сучасних політичних передумов суспільної пасивності, вітчизняні інтелектуали все частіше намагаються відшукати її коріння в особливостях нашої національної історії. Зокрема, ще 1997-го року соціолог В. Хмелько на сторінках часопису «Дух і Літера» озвучив одну дуже популярну донині тезу. За його словами, брак силових виявів протесту в Україні «пов’язаний зі впливом селекційної роботи, яку 70 років проводив минулий режим, виполюючи активних нонконформістів, здатних вести за собою та підбурювати». Враховуючи, що активних нонконформістів у нас «виполювали» не 70 років, а протягом значно довшого часу, результати навряд чи можуть бути втішними. Позаяк законні «5% бунтівників» (феномен «5%» встановили американці на підставі спостережень за полоненими під час корейської війни) життєво необхідні будь-якій нації.

Втім, справа, мабуть, не лише у згубному впливі пацифікаційної «селекції» на український генофонд. Цілком очевидно, що за декілька років перманентної «війни компроматів» суспільство просто-напросто втратило чутливість до негативної інформації. Люди, на жаль, отримали щеплення не тільки «від брехні» (за висловом голови парламентської комісії з розслідування справи Гонгадзе О. Жира), а й від звинувачень і викриттів узагалі. І не за рік владного цинізму, пов’язаного із оприлюдненням плівок майора Мельниченка, а набагато раніше.

Та попри зазначені обставини, новітня опозиція не повинна дорікати народові за мовчання.

В Україні кожен опозиціонер мусить бути готовим протистояти режимові без масової підтримки з боку населення (в який спосіб – окреме питання). Саме в цьому полягає головний урок вітчизняного спротиву.


Андрій ОКАРА. ЗОЛОТИЙ ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ. Типи соціально-психологічного позиціонування в комунікативно-мовній ситуації сучасної України" />Андрій ОКАРА. ЗОЛОТИЙ ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ. Типи соціально-психологічного позиціонування в комунікативно-мовній ситуації сучасної України 

Мова для України - питання перш за все екзистенційного порядку. А вже потім - комунікативного чи загальнокультурного.Принаймні, хоча б тому, що саме мова та віра створили українську націю. В добу української “Осені Середньовіччя” - у XV-XVIII століттях - було міцним чинником етнічної ідентичності, що давав українцям основу для соціально-політичної та духовної консолідації, можливість відчути себе “народом Божим”; саме православ'я не дало перетворити українців на поляків та католиків, що в ті часи було цілком можливе (і навіть невеликою мірою відбулося зі шляхтою).У XIX - на початку XX століття, од доби романтизму й до модерну, головним фактором збереження національної ідентичності та створення нової української нації стає українська Точніше, як трансцендентна, понадлюдська реальність. Звідси й культ літератури, апофеозом якого стала поетична творчість Тараса Шевченка.За Радянської влади національна ідентичність українців зберігалася насамперед методами на підставі секулярно-позитивістського розуміння нації - можна було й не належати до православ'я, навіть не знати української мови і без усяких внутрішніх самодокорів цілком щиро вважати себе українцем. Засобами такої ідентичності була наявність української субдержавності (УРСР) з її власними атрибутами - і запис в офіційних документах про етнічне походження громадянина, і державно-національна символіка, і представництво в 00Н, і свідомо створюваний, контрольований та спрямований державою національний культурний процес (у тому числі створення єдиної літературної мови, вивчення цієї мови у школі).Сучасне, пострадянське, “постколоні-альне” уявлення про національну ідентичність знов актуалізувало мовний фактор як один з найголовніших, що фіксує належність особи до тієї чи іншої етнічної чи політичної “великої спільноти”. (У цій статті йдеться насамперед про українське населення України, для якого українська мова не є абсолютно чужою, сторонньою. Навіть якщо людина абсолютно не володіє нею, у свідомості живе уявлення про те, що це була мова предків).

Будь-яка сфера людського буття – релігія, культура, філософія, політика, право, техніка – має в своїй основі антропологію – те чи інше уявлення про природу людини, про внутрішнє мотивування її існування, про її зв’язок з різними ієрархічними рівнями світобудови (Богом, природою, соціальним середовищем). Це уявлення екстраполюється на будь-яку сферу діяльності людини, у тому числі й мовну, і відповідним чином структурує її, передбачає ті чи інші провідні концептуальні настанови.

Мовно-культурна ситуація в сучасній Україні дає багато матеріалу для роздумів та досліджень саме в антропологічній галузі.

Отже, на Західній Україні українська мова домінує абсолютно в усіх сферах – тож людина з цього середовища, як правило, не стоїть перед вибором, якою мовою (українською чи російською) спілкуватися в різних сферах життя, навчати дітей, писати, читати тощо. Звісно, що українською (коли не йдеться про національні меншини), хоча російська як носій культури та один з засобів комунікації, не заперечується. Вибір мови та мовної поведінки в контексті такої мовно-культурної реальності не є екзистенційним, бо він не обумовлений внутрішнім чинником – питання про виживання української мови там не стоїть; в крайньому випадку, та чи інша мовна поведінка (наприклад, свідоме ігнорування російської мови та російськомовної культури) може бути публічно-демонстративною і мотивуватися політично або ідеологічно.

Зовсім інше бачимо на Сході та Півдні України.

На прикладі існування української мови на Східній Україні можна виділити та описати три типологічно різні ставлення до мови, три різновиди мотивування тієї чи іншої мовної поведінки та мовного етикету, що частіше за все в реальних умовах полягає у свідомому виборі російської чи української мови для того чи іншого виду мовної практики.

(далі буде)


Максим ПРОЦЬКІВ. ПОМІЖ СВІТАМИ" />

Максим ПРОЦЬКІВ. ПОМІЖ СВІТАМИ

Завжди боляче спостерігати агонію.
Навіть коли це агонія ідей. Особливо ідей, що були прийняті людьми, як життєво необхідні істини: ціннісні орієнтири, політичні системи, родинні традиції, суспільні примуси й особисті безвиході...

 

 

Завжди боляче спостерігати агонію. Навіть коли це агонія ідей. Особливо ідей, що були прийняті людьми, як життєво необхідні істини: ціннісні орієнтири, політичні системи, родинні традиції, суспільні примуси й особисті безвиході...

Таке спостереження викликає амбівалентні почуття. Це жаль за знівеченими життями, за змарнованим часом, але водночас захоплення відчайдушністю, жертовністю та вірністю. Це бридливість і зверхність від обмеженості, безглуздості, невігластва, але це й завороження дисциплінованістю, відчуттям спільності і співучасності.

Моє спостереження, це спостереження за країнами, перш за все за країною де я народився. За родиною і школою де мене навчали мові, за людьми що сказали мені, що я маю Батьківщину, що доля її складна, але я не повинен зрікатися її. Це останнє, також не раз повторював мені мій дід перед смертю. Це було питанням великої ваги для нього, донести це до моєї дитячої свідомості і пам’яті. З часом, саме життя таки зіграло зі мною у просту-непросту гру питання-відповіді, до якої намагався підготувати мене дід. Чи повинен я?, і що повинен я, кому та й чому.

Зв’язки, залежності, необхідності і вибір та й зрештою відповідальність. Ось і точки дотику поміж якими не один рік, блукає моя зворохоблена думка.

Одні люди дотримуються одних життєвих постанов, а інші інакших і всі прагнуть бути впевниними у власній правоті. А коли ні? Тоді пошуки, виправдання і поневіряння з усіма їх супроводжуючими пустотами пустот, марнотами марнот, байдужостями-самотностями та іншими контрибуціями, які платимо ми у пошуках і переслідуваннях відчуття власної цілісності, контролю над життям, любові, прийнятності, потрібності, але й свободи, а можливо... все це заразом звуть щастям.

Простори, часи. Шляхи і манівці. Люди вигадали мабуть міліони слів у різних мовах, щоб озвучити свої мовчазні перегони з життям. Ті що у палацах і ті що у канавах, їх розділяють бібліотеки слів, банки ресурсів, та океани поглядів, але що все це важить коли вам байдуже до мурашиних перегонів та когутячих побоїщ? Те саме і з краями. Материки, острови, людське кишіння, що спрямовується ідеологіями і технологіями. Все це нагадує малюнок шизофреніка: з безліччю деталей, осібностей і нюансів, та волає це видиво тільки про одне – про спокій. Чи це спокій небуття, а чи спокій іллюзорного раю? Або тільки спокій стороннього спостерігача, або спокій врівноваженості? Хто зна, але навіщо стільки метушні задля спокою? Навіщо стільки безладу задля гармонії.

Але-але, дивна людська істота вперто шукає собі щасливішого місця у світах. Світи замінюють світи, звичаї змінюються законами, народи змінюють народи. Що ж залишається? Емоції спресовані у молекули і заховані у підкірку?, образи
подвигів, досягнень і розчарувань, що блукають нашими думками і штовхають нас до нових самовідтворень? Ні – все це
балачки! Насправді пам’ятаєтся особистий досвіт. Те що тобі сказали, те що ти почув краєм вуха коли-небудь, те на що настановили і звісно те, що забороняли чути...

Інформації, гасла, напучування..., всі вони витягають свої голівки зі сутінок пам’яті. Надокучають, відволікають, дратують, але також заворожують і заспокоюють. От прийшла черга і до вас, мої ангели іншого-у-мені. Прийшов час для усіх цих настанов пройти через ренгенівську камеру знання. Аж побачивши їхні анатомії – приваби і патології – я буду знати жити їм чи ні у моїй свідомості. Відтак вони втрачають свою магічну силу над моїми думками і прагненнями. І це – свято, маленьке свято свободи та істини. А вони – світила. Світила, що освічують шляхи уявлень і прагнень; реалізацій, але й стагнацій; пошуків і відкриттів, але й втрат і розчарувань; марень і фантазій, але й злочинів...

Коли ти вільна, людино, ти можеш бачити-розрізняти, коректно оцінювати думки і вчинки, свої і не тільки. А також події, процеси, факти й інтерпретації та інший смислово наповнений і різношляхово передаваний інформаційний парад. А коли мислиш істинно і вільно то й почуваєш, що життя твоє небезталанне, попри усе!


Олег ХАВИЧ. Зусиллями міської влади та МБФ «Смолоскип» у Чернівцях відкривається культурно-мистецький центр «Українська книга»" />

Олег ХАВИЧ. Зусиллями міської влади та МБФ «Смолоскип» у Чернівцях відкривається культурно-мистецький центр «Українська книга»

Колись, ще за радянських часів, на Центральній площі Чернівців було чотири книгарні – «Кобзар», «Мистецтво», «Дружба» та «Військова книга». Найбільша (і єдина універсальна) – «Кобзар», решта, як видно з назв – спеціалізовані. Три перших книгарні тоді входили до централізованої «Чернівцікниги», «Військова книга» – до мережі «Військторгу». Проте настав 1992 рік, коли ринок здавався панацеєю від усіх бід, в тому числі від розвалу книготорговельної системи. Обласна рада розділила «Чернівцікнигу» на кілька обласних комунальних підприємств: кожна книгарня стала незалежним суб’єктом підприємництва, «Чернівцікнизі» залишили назву та комору без книжок. Саме тоді кількість книгарень вперше було скорочено: оскільки «Військова книга» перебувала в будівлі, яка раніше була румунським Народним домом, приміщення книгарні передали румунським національно-культурним товариствам. Проте як можна було образити «Військторг» – йому передали приміщення, яке до того займала книгарня, що спеціалізувалася на торгівлі іноземною літературою (в основному з країн соцтабору, тому й називалася «Дружба»). В принципі, мало що змінилося (навіть вивіску залишили в прямому і переносному розумінні стару) – книжки в крамниці залишилися іншо- (тобто російсько-) мовними, а їх асортимент був просто вражаючим. В незалежній Україні поруч з міською радою одного з обласних центрів продавалися книжки про «героїчну боротьбу» червоної армії з українськими буржуазними націоналістами! Та й решта книжок – мемуари радянських воєнначальників, томи не менш радянських «класиків», розбавлені комісійною літературою та журналами «для дома, для сємьї» – різко дисонували з тризубом та написом «Міністерство оборони України» на дверях книгарні. Зате цілком відповідали російськомовному персоналу книгарні – нічого дивного, адже у «Військторзі» здавна працювали дружини тих-таки радянських офіцерів, які навіть за 10 років незалежності так і не стали українськими.

Якщо «Військова книга» хоча б формально залишалася книгарнею, то «Мистецтво» і «Кобзар» потроху перетворювалися на звичайні торгові точки. Спосіб було обрано безвідмовний: спочатку починали торгувати іншими товарами «в куточку», потім поступово цей куточок займав більшість площі крамниці, а книжки опинялися в якомусь закапелку або взагалі щезали з прилавків. Коли нинішній міський голова Микола Федорук, «залатавши» залишені йому попередниками діри у комунальному господарстві та соціальній сфері міста, взявся за вирішення проблем книготоргівлі, з’ясувалося, що втрачено багато. З одного боку, мережа книгарень у місті була значною мірою збережена (лише на центральній пішохідній вулиці ім.Ольги Кобилянської – чотири, в центральній частині міста – ще дві, кілька – в нових районах). З другого – міська рада не мала жодного впливу на їхнє керівництво (власник – облрада) та, відповідно, на асортимент книжок (старі кадри вирішують все не лише у військових організаціях). Приміщення книгарень «Мистецтво» і «Кобзар» були, відповідно, приватизовані і передані в довгострокову оренду, від них «відбрунькувалися» і відгородилися крамниці модного одягу (фото з двома вивісками поруч – «Кобзар»«Мішель» – навіть публікувалося в часописі «ПіК»). Створювати міську комунальну книгарню? Поставало питання з приміщенням, кадрами і врешті-решт коштами, яких у кожному бюджеті не вистачає. Проблема забезпечення чернівчан саме українською друкованою продукцією розглядалося сесією міської ради, постійною комісією з питань освіти та культури. І якраз тоді у Чернівці прийшов проект Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» «Українському читачеві – українську книжку».

Звичайно, в Чернівцях проекту з самого початку діяльності (серпень 2000 року) було набагато легше, ніж в інших містах – все-таки його представляв депутат міської ради. Проте слід відзначити щиро доброзичливе ставлення до проекту не лише структур міської ради, але й, наприклад, податкової інспекції та санітарної служби. Протягом кількох тижнів було знайдено приміщення для відділу «Українська книга» – в крамниці «Дитячий світ» (теж відродженої за сприяння міської влади) в самому центрі міста поруч з вул. О. Кобилянської. Сесія міської ради зменшила в два рази розмір єдиного податку на торгівлю україномовною друкованою продукцією. Півроку відділ «Українська книга» отримував фінансову допомогу від «Смолоскипа», потім пішов «у вільне плавання». І на відміну від інших міст – виплив! Більше того, у вересні 2001 року проект вийшов на якісно новий рівень: сесія Чернівецької міської ради ще вдвічі зменшила податок на українську книготоргівлю, а виконком – надав у безкоштовне користування на п’ять років приміщення колишньої книгарні «Дружба» для створення культурно-мистецького центру «Українська книга»!

Звичайно, лише на папері все виглядає так гарно і просто. Всі рішення міської влади Чернівців були б неможливі без гарантій від МБФ «Смолоскип» профінансувати ремонт книгарні. Адже і «Військторг», і попередні користувачі приміщення не ремонтували його з кінця 40-х років. Тим більше, термін оренди у «Військторгу» закінчився у 2000-му, до середини літа 2001 «військові книжники» вперто не бажали звільняти площі – а пішовши, видерли навіть електролічильник і частину світильників. А будівлі, в цоколі якої розміщено книгарню, в 2001 році виповнилося рівно 100 років! Основну частину будинку, який має всього кілька аналогів у Європі, займає обласний художній музей. В 2000-2002 роках за кошти міського бюджету здійснюється комплексна реставрація його фасаду, відновлюється історичний вигляд будівлі. Можливо, це теж стало одним з факторів, які сприяли прийняттю рішення про створення центру «Українська книга». Адже не могла залишитися Центральна площа Чернівців зовсім без книгарень – це просто не відповідало б історії міста, якому у 2008-му виповниться 600 років. Тим більше, що центр буде не просто книгарнею і місцем для проведення творчих вечорів українських письменників (і в першу чергу – молодих, як це практикує видавництво «Смолоскип» ось уже десятий рік). Його відвідувачі зможуть скористатися невеличкою читальною залою з доступом до мережі Інтернет (причому для перегляду сайтів-книгарень – безкоштовно), придбати необхідні канцелярські та інші супутні товари. В перспективі – створення куточка буковинських митців (малярів, скульпторів, народних майстрів)...

Зараз у приміщенні завершуються ремонтні роботи. Книгарня схожа на ще не зібрану книжку: сторінки, які пахнуть друкарською фарбою, палітурка, контробкладинка, закладка... Але мине зовсім небагато часу (тьху, щоб не наврочити!) – і полиці культурно-мистецького центру «Українська книга» у Чернівцях наповняться (вибачте за тавтологію) вишуканими українськими книжками. А сам центр стане осередком високої духовності – адже на першій сторінці першої української друкованої книги навіки висічено «Спочатку було Слово»!


ІРПІНЬ - 2002 - «САМОВИЗНАЧЕННЯ В КООРДИНАТАХ СУЧАСНОСТІ: ЛЮДИНА, КУЛЬТУРА, НАЦІЯ»" />

ІРПІНЬ - 2002 - «САМОВИЗНАЧЕННЯ В КООРДИНАТАХ СУЧАСНОСТІ: ЛЮДИНА, КУЛЬТУРА, НАЦІЯ»

Охочі взяти участь в ірпінському семінарі 2002-го року мають вирізати та заповнити реєстраційну картку і разом з нею надіслати на адресу «Смолоскипа»: (01001, Київ-1, а/с 25, з поміткою «Для участі в ірпінському семінарі») тези своєї доповіді на одну з поданих тем до 1 березня 2002 р.
Особам, які пройдуть відбір, буде надіслане спеціальне запрошення.

Охочі взяти участь в ірпінському семінарі 2002-го року мають вирізати та заповнити реєстраційну картку і разом з нею надіслати на адресу «Смолоскипа»: (01001, Київ-1, а/с 25, з поміткою «Для участі в ірпінському семінарі») тези своєї доповіді на одну з поданих тем до Особам, які пройдуть відбір, буде надіслане спеціальне запрошення. 

Політологічна частина

1. Політична система України: центри впливу і важелі управління
2. Закрите суспільство: витоки соціальної некомпетентності
3. Україна в геополітичному та геоекономічному вимірах

Мистецька частина

1. «Література україномовної зони» – ретроспектива та перспектива
2. Не-, напів- і усвідомлена причетність (дискурс громадянської лірики 90-х рр.)
3. Література третьої полиці: між Джойсом і Кокотюхою

Редакція альманаха «Літературне покоління», що проводитиме в межах ірпінського семінару триденний круглий стіл «“Література україномовної зони” – ретроспектива та перспектива» пропонує наступні теми для обговорення:

1. Специфіка та особливості розвитку україномовної літератури на окупованих територіях (синхронний та діахронний).
2. Міфи та стереотипи.
3. Ідеологічний аспект україномовної літератури до і після Незалежності України.
4. Національна чи народна, – література як стратегічний об’єкт державної політики.
5. Україномовний простір – ілюзія присутності?

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.