Пігідо-Правобережний Федір. “Велика Вітчизняна війна”. Спогади та роздуми очевидця. - К.: Смолоскип, 2002. - 288 с. Ціна 15 грн. ТИРАЖ ЗАКІНЧИВСЯ.

 

Видання містить спогади українського публіциста і громадського діяча Федора Пігідо-Правобережного (1888–1962) про події в Україні у 1941–1945 рр. Перше видання вийшло друком у 1954 р. в Канаді, однак з того часу книжка була недоступна широкому читацькому загалу в Україні. Тим часом ці мемуари подають унікальну інформацію, розвінчують чимало стереотипів і міфів про те, що в СРСР довгі десятиліття було заведено називати “Великою Вітчизняною війною”.

Нове видання, крім авторського тексту, містить вступну і заключну статті, а також коментар із необхідними роз’ясненнями чи уточненнями.

Книга розрахована на науковців, викладачів та всіх тих, хто цікавиться історією України.


Федір Пігідо та його спогади

 

Наше рішення запропонувати для передруку в Україні спогади Фeдoра Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою “Велика Вітчизняна війна” продиктоване кількома обставинами. Насамперед тим, що ця книжка, вперше видана у 1954 році, є цiнним внеском у лiтературу про подiї, якi ще досi хвилюють українське суспiльство i викликають гострi дискусiї. Мемуарний матерiал, зiбраний п’ятдесят п’ять рокiв тому, важливий сьогоднi й тим, що автор писав про речi, якi були ще свiжi в його пам’ятi та, незважаючи на труднощi скитальщини, мiг висловлювати свої думки в обставинах повної свободи слова. Друкованi частинами в українськiй емiграцiйнiй перiодицi наприкiнцi сорокових рокiв, вони появилися у формi книжки 1954 року в українськiй друкарнi “Нового Шляху” у Вiннiпезi, в Канаді, а тому були недоступні читачам в Україні. Теперiшнє видання повертає спогади на батькiвщину автора. Власне, про автора ми передусім і хочемо сказати кілька слів.

Федiр Пiгiдо народився 1 жовтня 1888 р. у селi Стайки Київської губернiї1. Його рiд, як вiн сам писав, походив із селян Київщини2. Майже всі у його та його дружини рiдні, крiм його братiв i сестер та брата дружини, були хлiборобами. Після двокласної школи він закінчив Смілянську технічну та Київську середню військово-медичну школи. В роки визвольної боротьби 1917–1920 років був у Головній військовій санітарній управі УНР. У 20-ті роки Ф. Пігідо працював у сільськогосподарській кредитній кооперації у Стайках та на Стайківському заводі будівельних матеріалів на посаді бухгалтера, а пізніше – помічника технічного директора. У 1930 р. вступив на промисловий факультет Інституту економічних наук, який закінчив у 1935 р. з відзнакою. Працював начальником планового відділу Київського обласного тресту будівельних матеріалів, у науково-дослідному інституті, займався педагогічною працею, читав лекції з організації виробництва будівельних матеріалів у технікумі й інституті підвищення кваліфікації інженерів.

Пiд час голоду 1933 р. зaгинуло двоє осiб у його родинi i троє в родинi дружини, ще троє, мiж ними рiдний брат Ф. Пігідо, були розстрiлянi, а четверо заслано в пiвнiчнi табори3. Пiсля нападу нацистської Нiмеччини Ф. Пiгiдо не був евакуйований i окупацiю пережив разом з дружиною i донькою в Києвi та довколишніх селах.

При вiдступi нiмцiв у 1944 р. подався з дружиною на захiд. У Німеччині працював помічником на керамічній фабриці Ляйснера в Мускау. В еміграції його спіткало велике горе – у вирі війни загубилася його єдина донька, а в 1949 р. померла дружина. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб у Шлясгаймі, Ф. Пігідо деякий час виконував обов’язки секретаря культурно-освітнього відділу, а згодом був його керівником.

У Захiднiй Нiмeччинi Ф. Пігідо зайнявся науковою та громадською працею. У 1949 р. він став членом Української революцiйно-демократичної партiї (УРДП) i був обраний до її Центрального Комiтету. Згодом представляв УРДП в Українськiй Нацiональнiй Радi, де також виконував обов’язки заступника президента УНР та iнформацiйного i фiнансового секретаря. У 1950–1951 рр. був директором видавництва “Українські вісті” в Новому Ульмі.

Ф. Пігідо надзвичайно активно займався журналістикою і публіцистикою, пишучи під псевдонімами Ф. Правобережний і Ф. Стайківський, видавав книжки українською й англiйською мовами. Його перу належать такі видання як “8,000,000 – 1933 рiк на Українi” (1951); “Велика Вiтчизняна вiйна” (1954), “The Stalin Famine” (1954), “Materials Concerning Ukrainian-Jewish Relations during the Years of the Revolution, 1917–1921” (1956), “Україна пiд большевицькою окупацiєю” (1956).

За роки еміграції Ф. Пігідо надрукував кілька десятків статей на різні політичні теми у таких виданнях як “Українські вісті”, “Наші позиції”, “Український Прометей”, “Український голос”, “Рада”, “Українець в Австралії” та ін. Крім того, Ф. Пігідо займався радянознавчою проблематикою, оскільки працював у Мюнхенському інститутi дослiдження Радянського Союзу.

Помер Федiр Пiгiдо 11 листопада 1962 р. і похований на цвинтарі в Фельдмохінгені біля Мюнхена.

Свої спогади про Другу свiтову вiйну Ф. Пiгiдо писав не з покликання до лiтератури, а з почуття морального обов’язку розказати правду про недавнє минуле, свідком якого вiн був. Його шокувала непоiнформованiсть Заходу про СРСР та про тi трагiчнi подiї, що їх Україна пережила пiд час вiйни 1941–1945 років не лише вiд нацизму, а й вiд комунiзму. Це нерозумiння Заходом сутi сталiнського режиму мало трагiчнi наслiдки для мiльйонiв вихiдцiв з територiй, якi пiсля вiйни опинилися у складi СРСР та його політичних сателітів.

Сталінські пропагандисти розгорнули тодi широко закроєну акцiю в усiх зонах окупованої Нiмеччини за повернення “на родину”. “Моя мета, – писав автор, – розповiсти з цiлковитою правдивiстю, з безстороннiстю фотографа про те щоденне-буденне, що менi його як звичайному спостерiгачевi довелось бачити”4. Пишучи у 1947 р., Ф. Пігідо вважав, що тодi йшла “перша, так би мовити, пiдготовча стадiя нагромадження матерiялiв про вiйну”, i до таких початкових матерiялiв вiн вiдносив i свої спогади5. Пiгiдо вирiшив задокументувати ту суму страждань i горя, якi випали, зокрема, на долю населення України, яке, звiльнившись вiд сталiнської тиранії, потрапило пiд кований чобiт нацистського “визволителя”, а тодi знову в “обiйми” схiдного тирана, помста якого перевершила всяку можливу уяву6. Пишучи свої спогади, автор використав також свідчення, данi пiд присягою для рiзних судових справ, наприклад для судового процесу Вiктора Кравченка, книжку якого “Я вибрав волю” французькi комунiсти таврували як наклеп на СРСР7.

Напевно, сьогоднi ні для кого немає сумнiву, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керiвництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем – як гiтлерiвської, так i сталiнської. Федір Пiгiдо також був свiдком злочинiв обидвох тиранiй, але на вiдмiну вiд авторiв у комунізованiй Українi вiн знаходився в обставинах, якi дозволяли йому вiльно писати як про однi, так i про другi страхiття, показувати, що жодна з тираній не мала “переваг”.

Водночас зрозуміло, що праця, запропонована увазі читачів, з’явилася у певному історико-політичному контексті. Наприклад, Ф. Пігідо вважав за потрібне писати бiльше про комуністичнi злочини, нiж про нацистськi. Це може декого здивувати, однак це можна пояснити. По-перше, про злочини нацизму було кому збирати матерiали, i Захiд був уже досить добре ознайомлений із цими злочинами. Треба було лише вказати на ту особливу жорстокiсть, що вiдрiзняла окупацiю України вiд окупацiй захiдних країн (Бабин Яр, спалення сiл, вiшання на вулицях, знущання над остарбайтерами). По-друге, нацизм тодi уже був лише iсторичним фактом, а комунiзмовi, який коштував не менше жертв українському народовi, ще не було видно кiнця. Іронiя iсторiї: п’ятдесят рокiв тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресiях, щоб iнформувати про Україну Захiд, а сьогоднi цi матерiяли потрiбнi для вiдтворення iсторичної пам’яти самої України.

Ми розуміємо, що спогади Ф. Пiгiдо можуть видатися для декого шокуючими. Вони і справді є такими, оскільки розвiнчують багато мiфiв не лише щодо ставлення до вiйни радянського керiвництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного пiд час вiйни. Ф. Пiгiдо ставить пiд сумнiв легендарний ентузiазм та пiдйом цивiльного населення у справі оборони “социалистического отечества”. Наприклад, автор показує, що на початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi, а й на Київщинi. Вiн вказує на нелюдськi злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконаннi сталiнської полiтики “спаленої землi”, коли комуністична влада втiкала на схiд.

Здійснюючи тотальне нищення харчових запасiв, та влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, вiд якого вимирали сотні тисяч жителiв Харкова, Києва та iнших мiст. Одначе, як показує Ф. Пігідо, були бiльш трагічні речі, наприклад знищення комунiстами безневинного населення. В Запорiжжi було висаджено у повітря Днiпрогес, і про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi затопили приморськi квартали разом з жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.

Ми перевидаємо спогади Ф. Пiгiдо не як лiтературний твiр, а як по-своєму унікальне джерело iсторичної iнформацiї. І хоча сам автор вражає вiдвертiстю та щирiстю, його твердження все-таки мусять витримати критичний аналiз, як і кожний iнший документ. Зауважимо, що застосовуючи аналiтичний пiдхiд
Ф. Пiгiдо сам вказує на свої джерела та iдентифiкує поiменно тих, кого може i кому вже не загрожує комуністичний режим.

Однак не всi джерела уточненi. Автор зізнається: “Ужe пiсля того, як цi спомини було написано, я за цiлком слушною порадою моїх друзiв переглянув знову свою роботу та навмисне зашифрував прізвища декiлькох окремих людей, про висловлювання та вчинки яких я тут розповiдаю. Дехто з них, можливо, залишився по тому боцi “залiзної заслони”. Отже, зайва моя вiдвертiсь, ба навiть необережний натяк, можуть коштувати їм життя”8. Тому бiльшiсть свiдкiв iдентифiкованi лише iнiцiалами або взагалi не визначенi. Нам це ускладнювало роботу, коли ми старалися самi перевiрити хоча б найважливiшi та бiльш шокуючi твердження у книжцi.

Втім, якщо б навiть були розшифрованi всi прiзвища, то зрозуміло, що багатьох з тих людей вже немає серед живих. Тому треба було шукати iнші джерела для перевiрки наведених фактiв. Дещо нам вдалося зробити: і це читач знайде в коментарі, хоча багато що не вдалося перевiрити. Це робота великого масштабу, а тому ми розглядали спогади Ф. Пігідо як першопочаток, як імпульс до того, щоб дослiдити, пiдтвердити, виправити чи заперечити поодинокi подiї чи узагальнення автора.

Перше видання спогадiв Ф. Пiгiдо було здiйснене за правописом, який був чинним в Українi у двадцятих роках i який донині використовується в західній українській дiаспорi, де й вийшла вперше його книжка. Ми зберегли цей правопис. До оригiнального твору ми додали вступ та пiслямову, в якiй з’ясовано наше розумiння проблеми воєнних подiй на українськiй територiї та участь українського народу в цих подiях. Чимало зусиль довелося докласти, щоб підготувати коментар, мета яких – дослiдити важливiшi з подiй, про якi говориться у спогадах. Коментарі підготовлені разом з доктором історичних наук Володимиром Кучером. 

Нам вдалося також віднайти авторський машинопис книжки. Машинопис має 257 сторінок, з яких 10–15% матеріалу не ввійшло до книжки. Були вилучені сторінки, параграфи, речення і поодинокі слова. Пасажі, які не увійшли до книжки, зазначені на машинописі, але не ясно, що викреслив сам автор, а що – редакція. На деякі вилучені фрагменти звернено окрему увагу у коментарі.

Насамкiнець хочемо виконати приємний обов’язок і подякувати всiм тим, чия підтримка уможливила це видання. В першу чергу наша подяка працівникам видавництва “Смолоскип”. Ми вдячні також всім, хто допомагав у розшуках матерiалiв, давав конструктивні поради. Окрема подяка Наталі Савченко за технічну допомогу. 

Висловлюємо сподівання, що вихід друком в Україні книжки Ф. Пігідо-Правобережного не лише викличе читацький інтерес, а й стимулюватиме наукову полеміку, широкі дискусії, які необхідні для того, щоб ще глибше зрозуміти правду про події минулого.

Монреаль–Київ, березень 2002 р.

Роман СЕРБИН,
доктор історії,
професор Квебецького університету
(Монреаль, Канада)

Юрій ШАПОВАЛ,
професор, доктор історичних наук,
Інститут політичних і
етнонаціональних досліджень НАН України
(Київ, Україна)


ПЕРЕДМОВА
до видання 1954 року

Осередок Української Культури й Освіти у Вінніпегу проголосив у роках 1947/48 конкурс на написання спогадів із другої світової війни. В 1949 р. конкурсова комісія Осередку признала першу премію п. Ф. Пігіді-Правобережному за його працю п. н. “Велика вітчизняна війна”. Це спогади автора з рр. 1941– 45, друковані на сторінках “Нового Шляху”. Автор відомий нашим читачам із іншої праці, а саме “8,000,000” (1933-й рік в Україні), яка була друкована також на сторінках “Нового Шляху” перед двома роками, а відтак видана окремою брошурою від Осередку: “Культура й Освіта” Вінніпег, 1951 р. Нинішня праця автора відмінного змісту і жанру, зацікавить ще більше читача западанням незнаних фактів і змальованням відносин у совєтському “раю” під час 2-ї світової війни. Саме тому випускаємо їі в світ у книжковім виданні.

Видавництво


Боротьба за історичну пам’ять
українського народу

Є двi правди. Одна дiйсна, реальна правда.
Друга – вигадана, неiснуюча, така, якою хотiли б її бачити.
Вона вважатиметься за дiйсну, а дiйсна за ворожий наклеп.

Олександр Довженко,
“Щоденник”, 18.XI.1942.

Федiр Пiгiдо не вважав трагiчну нiмецько-радянську вiйну “вiтчизняною”, бо не бачив вiн у нiй нi “визволення” свого народу, нi української “перемоги”. Тому й слова тi вiн писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пiгiдо бажав хоча б частково виправити невiрне зображення воєнних подiй, яке комунiстичний режим накидав українському населенню. У такому розумiннi радянського фальшування української iсторiї Пiгiдо не був винятком: спотворену пам’ять воєнних подiй бачив i боляче вiдчував вiдомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кiнорежисер, воєнний репортер пiд час вiйни та автор фiльмового сценарiю “Україна в огнi”, Довженко кiлька разiв повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зi спогадами Пiгiдо, до теми iсторичної пам’ятi про воєннi подiї. 14 серпня 1942 р. вiн записав:

“І самi ми забудемо своє страшне, безсоромне i огидне безладдя, i невмiння, i свої зайвi бездарнi витрати через дурiсть, темноту, сатрапiю i пiдлабузництво лукаве, i, випнувши груди, на кiстках мiльйонiв погублених нами наших людей будемо вiрити, i хвастатись, i пiдводити пiд усе вигiдну дiалектичну причинну базу, i буде все у нас по-старому”.

Так як Пiгiдо, Довженко журився за долю українцiв у безпощадних руках, не лише нiмецьких завойовникiв, а й радянських вiдвойовникiв. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигаданi прогрiхи супроти радянської “вiтчизни”. В записi 12 червня 1942 р. читаємо:

“Чи подивлюсь на пустелi, на кладовища, чи поплачу на руїнах i перелiчу мiльйони втрат? А потiм умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобиткiв синiв i дочок за нiмецьке ярмо, за нiмецьких байстрюкiв, за каторжну працю в Нiмеччинi, за те, що не вмерли вони з голоду i дiждалися нашого приходу”. 

Поки iснував Радянський Союз, нi Пiгiдо нi Довженко не могли мати впливу на формування колективної пам’ятi українського народу. Спогади першого не доходили із Заходу в Україну, а щоденник другого з’явився друком уже коли Союз почав розпадатися. Проте вони можуть вплинути на вироблення iсторичної свiдомости пострадянських українцiв, бо хоча Друга свiтова вiйна вже давно закiнчилася, зацiкавлення до неї зросло i виявляється в завзятих дебатах про правильну iнтерпретацiю цiєї ключової подiї XX сторiччя. В Українi полемiка набрала своєрiдного iдеологiчного забарвлення ще й тому, що в додатку до суперечливих оцiнок бойових дiй, їх творцiв та виконавцiв сперечальники по-рiзному пов’язують вiйну з українським народом. Для одних ключовими поняттями залишаються старi радянськi поняття “велика вiтчизняна вiйна”, “визволення” i “перемога”, iншi ж думають, що таке окреслення не освiтлює, а затьмарює справжню iсторiю України воєнної доби.

Згiдно з марксистською iдеологiєю, “буття визначає свiдомiсть”. Це дiалектичне вiдношення “об’єктивної реальності” до “процесу його вiдображення” виправив Ленiн. Ще до революцiї вiн зневiрився у спроможностi робiтникiв творити свою власну класову свiдомiсть i доручив це завдання створенiй ним партiї, яку й вiдповiдно назвав аванґардом пролетарiату. Пiсля революцiї Компартiя зберегла це покликання. Коли вибухнула вiйна, Кремль зразу почав формувати у своїх громадян бажане ставлення до вiйни. 22 червня академiк Емiлян Ярославський написав довжелезну статтю, яку наступного дня надрукувала московська “Правда” пiд заголовком “Велика вiтчизняна вiйна радянського народу”3. У своєму нарисi партiйний iдеолог накреслив аксiомнi директиви для офiцiйної аналiзи нiмецько-радянської вiйни. Вiн вказав на героїзм Червоної армiї та на готовiсть радянських громадян жертвувати життям “за радянську владу, за соцiалiстичну батькiвщину, за незалежнiсть, за честь, за свободу”. Автор пригадав, що недавно Червона армiя “принесла визволення народам Захiдної України, Захiдної Бiлорусi, Бессарабiї, Литвi, Латвiї та Естонiї”, та обiцяв, що й теперiшнiй “ворог буде розбитий, перемога буде за нами!”.

Запоруку перемоги Ярославський бачив у єдностi радянського суспiльства: “І тим скорiша та повнiша буде перемога, чим тiснiше злютуєм велику сiм’ю народiв СРСР довкола нашої великої, славної комунiстичної партiї бiльшовикiв, довкола її розумного вождя, голови радянського уряду – товариша Сталiна”. Сталiнський iдеолог визнавав невiдкладним завданням партiї двовекторну консолiдацiю радянського суспiльства: злиття багатонацiональної iмперiї в нерозривну цiлiсть та прикрiплення цiєї маси ґвинтикiв до партiйного керiвництва. Мiжнацiональне зближення мало здiйснюватися довкола росiйської нацiї. З цiєю метою було використане повернення до росiйського нацiоналiзму, розпочате в серединi тридцятих рокiв звеличанням росiйської iсторiї. Як приклад попередніх успiшних вiйн з чужоземними завойовниками Ярославський нагадав боротьбу з Лiвонським орденом 1242 р., з Наполеоном 1812 р. та з нiмецькими окупантами України 1918 р. Росiйський характер радянської держави буде посилений пiд час вiйни вiдновленням росiйської вiйськової традицiї та регабiлiтацiєю Росiйської православної церкви.

Кремлiвський погляд на вiйну зобов’язував усю радянську iмперiю, i в тому дусi мало вироблятися й “українське” сприйняття подiй. В Українi стаття Ярославського з’явилася 24 червня мовою оригiналу в росiйськомовних газетах (київська “Советская Украина”, харкiвське “Красное знамя” тощо) та в українському перекладi в україномовних часописах (київський “Комунiст”, чернiгiвський “Бiльшовик” та iншi). Українська преса передруковувала багато матерiалiв про вiйну з московських джерел, а у власнiй продукцiї пiдбирала такi загальнi теми, як героїзм Червоної армiї, патрiотичний порив радянських громадян, лояльнiсть “соцiалiстичнiй вiтчизнi” та її “генiяльному вождевi” тощо. Коли йшлося про суто український матерiал, то його представлялося не iнакше, як у дусi зближення з росiйським свiтом. Українськi редакцiї старанно дбали про вияви вiрності й вiдданості радянськiй iмперiї i сталiнському керiвництву.

Для вияву i тим самим пропагування “української вiдданості” спiльному воєнному зусиллю була запрягнена українська iнтелiгенцiя, головним чином українськi поети. Третього дня вiйни у “Правдi” з’являється українською мовою вiрш Павла Тичини “Ми йдем на бiй!”, у якому поет заявляв: “Ми переможем, в нашiй бо землi // І правда, й сила, й Сталiн у Кремлi”. День пiзнiше та сама газета друкує вiрш Максима Рильського “Слово Гнiву” з рядками: “Ми – сталiнська, непереможна сила, // Ми – заповiт священний Іллiча”. Цi та iншi вiршi в тому самому дусi вiдданості сталiнськiй партiї i мiжнацiональному єднанню передруковують українськi газети. 4 липня “Лiтературна Україна” друкує вiрш Рильського “Великий Радянський народ”:

З полiв України, з грузинських садiв,
З росiйського поля, з казахських степiв
Росте-виростає гартована рать,
Нiколи нiкому її не зламать!

Газета повiдомляє, що вже вийшла у свiт “збiрка поезiй, присвячена великiй вiтчизнянiй вiйнi” з символiчною лозунґовою назвою “Пощади ворогу не буде!”.

Не вiдставав вiд поетiв український свiт науки. На четвертому днi вiйни загальне зiбрання Академiї Наук УРСР прийняло резолюцiю на пiдтримку “священної вiтчизняної вiйнi за цiлiсть держави, за полiтичну незалежнiсть, за честь i свободу”. Наступного дня в переповненому Оперному театрi вiдбувся масовий мiтинг столичної iнтелiгенцiї, який вислухав промови вiдомих дiячiв української культури й науки: А. Корнiйчука, А. Богомольця, М. Бажана, М. Рильського, О. Довженка та iнших. Заяви трафаретнi: “З iменем вождя народiв, отця українського народу великого Сталiна пiдемо на бiй з фашизмом!” – Корнiйчук; “Вперед, за Сталiна, за Батькiвщину”, – Бажан. Останнiй зачепив ще й стисло українську тему “визволеної” Захiдної України, з її українським антирадянським нацiоналiзмом, який поет назвав “агентурою Гiтлера”. Марна була надiя Гiтлера на цю “п’яту колону”: “Завдяки мудрості партiї i нашого вождя товариша Сталiна ми заздалегiдь вибили з рук фашистiв то оружжя. Розгром українського нацiоналiзму – велика перемога”. Не знаємо, що справдi думав доповiдач та зiбрана публiка про проведення совєтизацiї Захiдної України. Мабуть, багато присутніх бачили це “визволення” так, як Довженко висловився про неї у своєму щоденнику: “Про цю трагедiю написати б роман, на тисячi три градусiв температури i вилити в нього увесь свiй бiль, усю тугу, усi свої скорботи”.  Та якої гадки не була б українська iнтелiгенцiя, виступати публiчно вона мусiла так, як цього бажала правляча Компартiя, бо режим вимагав одного голосу, навiть якщо не було одної думки.

Заява Бажана про сталiнську перемогу над українським нацiоналiзмом була передчасною. Зате вона вказувала на дiйснi обставини полiтичної реальності. Бажан визнав, що два роки пiсля прилучення Захiдної України до СРСР, i незважаючи на масовi депортацiї та iншi репресiї, режимовi таки не вдалося вповнi совєтизувати тамтешнє населення i запевнитись його лояльнiстю. Водночас грубий напад на український нацiоналiзм означав, що протилежно до росiйського, який режим збирався використовувати у вiйнi з Нiмеччиною, український нацiоналiзм залишався проскрибованим та об’єктом подальшої нищiвної кампанiї.

Засуджуючи український нацiоналiзм, комунiстичний режим нiбито загравав з українським патрiотизмом радянського покрою. 6 липня партiйно-державне керiвництво України вперше звернулося з вiдозвою “До українського народу” із закликом боротися за “рiдну Україну”. У вiдозвi були наведенi приклади героїзму з української iсторiї часiв Данила Галицького, Богдана Хмельницького та 1918 р. Звернення наче б в українському патрiотичному дусi. Але якому? Українцям було сказано боротися з ворогом “за прикладом брата нашого – великого росiйського народу”. Український уряд наказував захищати Україну, але лише як невiд’ємну частину радянської iмперiї. Врештi, i це найважнiше, Київ заявляв про свою готовiсть повнiстю виконати злощасну сталiнську тактику “спаленої землi”, виголошену “любимим вождем” 3 липня в його першому зверненнi до радянського народу. Сталiн наказував вивезти все що можна, а що не можна – знищити. Хто залишався на окупованiй територiї, мав зробити перебування там ворога нестерпним, як для окупанта, так i для окупованих. Це були заходи, щоб рятувати владу кремлiвського “хазяїна” та його наставникiв в Українi, а не турбота про iнтереси українського народу. Пiгiдо вважав цю полiтику головним засобом руйнування України та нищення її народу, а Довженка жахало, що коли повернуться “свої”, людей “каратимуть за те, що народ просто був пiд нiмцями i мусить якось жити, а не повiсився увесь чи не був розстрiляний нiмцями”. Комунiстична iсторiографiя припише цим злочинним заходам героїчну жертовнiсть радянського народу для перемоги над нiмецькими загарбниками.

Вiд самого початку нова вiйна ставала частиною української iсторiї за новою радянською схемою. Прикладом послужить нам стаття М. Петровського “Вiйськова доблесть українського народу”, надрукована в газетi “Комунiст” 2 липня 1941 р. Вiдомий iсторик пристосував найважнiшi принципи радянського патрiотизму до України: “Вся iсторiя України сповнена героїчної боротьби народу за свою свободу i незалежнiсть, боротьби проти всяких iноземних загарбникiв”. Але зi слiв автора виходило, що “ця багатовiкова боротьба” мала ще й друге завдання: “об’єднання з братським росiйським народом” та “возз’єднання в однiй державi”. Цi прагнення зародилися ще “в далекi часи Київської Русi, iсторiя якої була спiльною початковою iсторiєю трьох великих братських єдинокровних народiв – росiйського, українського i бiлоруського”. Для здiйснення цих двох вiковiчних мрiй “український народ самовiддано йшов на величезнi жертви”. Таким способом Петровський долучив нiмецько-радянську вiйну до тези, яка в тридцятих роках стала аксiомою радянської iсторiографiї: українцi i росiяни вийшли з одного “древньоруського” кореня i продовж усiєї своєї iсторiї прагнули возз’єднатися зi своїми “кровними братами” в однiй державi. Цю цiль українцi частинно досягли переяславським “возз’єднанням” 1654 р., та довершили її “возз’єднанням” Захiдної України у 1939 р. Здiйснення вiкової мрiї українського народу стало можливим лише з допомогою великого росiйського народу.

Петровський наводить численнi приклади українських вiйн проти зовнiшніх загарбникiв та народних рухiв за возз’єднання з росiйським народом у спiльнiй росiйськiй державi. В київських часах руськi воїни виганяли з Києва польського князя з його найманим нiмецьким вiйськом (1019 р.) i розбили угорськi вiйська пiд Перемишлем (1099). Пiзнiше Данило Романович вигнав нiмецьких лицарiв iз Дорогочина (1237), а Олександр Невський перемiг “псiв-лицарiв” (за висловом Маркса, спопуляризованим совєтами) на Чудському озерi (1242). 1648 року козаки Кривоноса розбили нiмецьку пiхоту пiд Старокостянтиновом, а 1918 р. “за допомогою великого росiйського народу” були вигнанi з України кайзерiвськi “пси-лицарi”. Автор прославляє “приєднання України до Росiї 1654 р.”, боротьбу українського народу за спiльну батькiвщину проти загарбникiв у Пiвнiчнiй вiйнi 1700–1721 рр., та українську участь “у вiтчизнянiй вiйнi проти навали Наполеона 1812 р.”. Одночасно вiн засуджує “зрадника Мазепу”, що “хотiв вiддати Україну на поталу вороговi”, але “не знайшов нiякої пiдтримки в народi” анi в козаках, якi “зосталися вiрними батькiвщинi i разом з росiйською армiєю громили загарбникiв”9. Історик переконує читачiв, що в боротьбi проти iноземних загарбникiв “мiцнiли братськi зв’язки українського, росiйського та iнших народiв” спiльної батькiвщини. Пiсля довгих вiкiв подiлу “український народ возз’єднався у своїй соцiалiстичнiй Республiцi, яка є складовою i невiд’ємною частиною великого СРСР”. Тепер та “вся багатонацiональна єдина сiм’я народiв СРСР пiднялася на священну вiтчизняну вiйну”, щоб вiдбити гiтлерiвський напад на “велику соцiалiстичну батькiвщину”. Боротьба за спiльну “радянську батькiвщину” завершувала iсторичний шлях українцiв вiд спiльної Київської Русi до спiльного Радянського Роюзу.

З початком нового шкiльного року переданням такої росiйсько-центристської iсторiї українського народу молодiй генерацiї майбутнiх громадян мала зайнятися школа. Обов’язок кожного вчителя, як пригадував директор Харкiвського мiського iнституту удосконалення вчителiв – виховати “мужнiх, стiйких захисникiв батькiвщини”, “сповнених справедливою ненавистю до всiх нападникiв”. Директор вважав, що для цього особливо надавалася iсторiя, коли її “подати ширше, опрацювати з учнями ґрунтовнiше”. Добрим прикладом був матерiал “про славетну перемогу Олександра Невського над псами-лицарями”, де “треба показати безприкладну хоробрiсть, героїзм i кмiтливiсть росiйського народу, який не шкодував життя, боровся за свою незалежнiсть i виборов її”. Другою вдячною темою директор уважав боротьбу з нiмецькою окупацiєю України 1918 року. Врештi, сучасна вiйна мала стати об’єктом вивчення в усiх класах:

“Вiтчизняна вiйна зобов’язує нас показати героїчне минуле нашого народу не тiльки в тих класах, де це пов’язано з програмним матерiалом (8-10 класи), а й у всiх iнших класах школи. Першим кроком роботи педагога в цьому роцi, вiд 1 до 10 класу, повинно стати ознайомлення учнiв з великою вiтчизняною вiйною радянського народу проти нiмецького фашизму”. 

Компартiя наполегливо старалася створити, якщо не єдиномислення, то хоча б один спосiб публiчного дискурсу на воєннi теми. Велика частина вiдповiдальностi за пропагування цих iдей була накладена на мiську iнтелiгенцiю. Лише в Петровському районi Києва агiтаторами працювало 70 учителiв, i за декiлька днiв 30,000 людей вислухали там лекцiї на тему “Великої Вiтчизняної вiйни”. Можна сподiватися, що цi зусилля дали бажанi результати серед мiської iнтелiгенцiї та робiтникiв. Подiбну роботу вчителi виконували серед молодi у школах i вузах. Слабше доходили вiдгуки офiцiйної пропаганди до сiл, де все ще жила бiльша частина українського населення. До того ж зi свiдомостi селян ще не зникли свiжi рани недавньої колективiзацiї та голодомору. На противагу великiй кiлькостi евакуйованого мiського населення, майже все селянське населення попало пiд нiмецьку окупацiю. Це населення мало нагоду порiвнювати обидва режими та на якийсь час було звiльнене вiд радянської пропаганди. Воно ставало великим джерелом iнакомислячих на воєннi теми, яких прийшлось комунiстичному режимовi перевиховувати пiсля вiйни. Окрiм селян та деякої частини iнтелiгенцiї i робiтникiв, залишалася ще велика кількість невповнi iнтегрованих громадян у Захiднiй Українi, для яких була неприйнятна радянська воєнна пропаганда.

Отож, коли закiнчувалася нiмецько-радянська вiйна, iснували два протилежнi погляди на участь українського народу у воєнних подiях та на мiсце цiєї вiйни в українськiй iсторiї. З одного боку була офiцiйна радянська iнтерпретацiя, за якою закрiпилися вислови й поняття “Велика Вiтчизняна вiйна”, “визволення” i “Перемога”. Цi термiни стали сакральними, а “Велика Вiтчизняна” та “Перемога” писались уже з великої букви. Згiдно з офiцiйним дискурсом, Україна була не просто “вiдвойована” чи “звiльнена”, а “визволена”. В такому дусi Верховна Рада УРСР дякувала “великому росiйському народовi i всiм народам Радянського Союзу, союзному урядовi, большевицькiй партiї i великому вождевi народiв товаришевi Сталiну” за помiч у “визволеннi українських земель вiд нiмецьких окупантiв”11. Не менш трафаретним стало пояснення радянської перемоги над Гiтлером. Бачачи вже конання Третього Райху, П. Тичина писав: “Перемiг радянський народ, зв’язаний могучою силою сталiнської дружби народiв, органiзований i натхнений великою бiльшовицькою партiєю i проваджений нашим генiальним вождем Маршалом перемоги Сталiним”.

Альтернативнi погляди на далеку й недавню українську минувшину були забороненi i не могли мати тої єдностi, якою втiшалася радянська iсторiя, санкцiонована державою. Частина українського населення, в першу чергу нацiонально свiдома iнтелiгенцiя, розумiла українську iсторiю за так званою схемою Михайла Грушевського. Для них Київська Русь була не спiльною державою схiдних слов’ян, а українською, спадкоємцем якої була Галицько-Волинська, а не Московська держава. Пiсля литовського й польського панування на українських землях, українцi вiдновили свою державу на якийсь час, вперше за Хмельницького, а опiсля – в Українськiй Народнiй Республiцi 1917 р. В цiй iсторiї червоною ниткою проходило змагання українського народу за збереження та вiдновлення української держави не для злуки з iншими державами, а для вповнi незалежного життя. В цьому процесi Росiя i росiйський народ не допомагали Українi здобувати незалежнiсть, а навпаки, самi її поневолювали. Тому український народ мусiв провадити найтяжчу боротьбу саме проти Росiї. З незалежницьких позицiй оцiнювались так званi “Жовтнева революцiя” i “Велика Вiтчизняна вiйна”, якi принесли Українi вiдновлення її поневолення.

Своєрiднi погляди про минувшину мали селяни. Їхня iсторична пам’ять зберiгала головно недавнє минуле: розкуркулювання, колективiзацiю i голодомор. Багато з них сподiвалися соцiального та нацiонального визволення вiд нiмцiв. Але гiтлерiвцi не розпустили колгоспiв i не дозволили органiзувати українську державу, та й поводилися iз селянами не краще сталiнцiв. Вповнi розчарувавшись в нiмецькому “визволителевi”, селяни не мали iншого виходу, як погодитися на повернення “свого” “визволителя”. Червона армiя несла на своїх плечах сталiнський режим, але в тiй самiй Чевонiй армiї були їхнi чоловiки, батьки й сини. Треба було миритися з реальнiстю й вiдсувати в забуття неприємнi спогади знущання “своєї” влади. Альтернативна пам’ять недавньої та дальшої iсторiї на селi могла зберiгатися лише на iндивiдуальнiй чи родиннiй базi.

Для захiдно-українських земель вiйна, розпочата завоюванням Закарпатської України 1939 р., не закiнчилася берлiнською капiтуляцiєю. Боротьба Української Повстанської Армiї з радянськими Збройними силами втiшалася пiдтримкою локального населення до початку п’ятдесятих рокiв. Для цього населення, якщо кому й майнула думка про “вiтчизняну вiйну”, то її могло бачити лише у боротьбi Української Повстанської Армiї, а не Червоної армiї чи каральних загонiв НКВС, – але такої термiнологiї нiхто не застосовував. Нацiонально свiдоме населення Захiдної України вкладало боротьбу УПА в довговiкову iсторiю змагання українського народу за свою власну незалежну державу. Найлютiшим ворогом української незалежності вони вважали Москву як царську, так i радянську.

Вiд воєнного до горбачовського перiоду вододiл в українськiй iсторiографiї проходив мiж пропагованою радянською та забороненою традицiйною українофільською iнтерпретацiями. П’ятдесят п’ять рокiв радянський режим закрiплював свою версiю воєнної iсторiї науковими виданнями, шкiльними пiдручниками, музеями, пам’ятниками та державними святами. Ця версiя i стала колективною пам’яттю українського народу. Альтернативне бачення воєнних подiй режим переслiдував як антидержавницьку пропаганду, i воно могло зберiгатися лише на приватнiй базi. Воно вирине на публiчну арену щойно пiсля повалення Компартiї та її монополiї на iсторичну правду. Головне протиставлення двох поглядiв завжди полягало в iнтерпретацiї вiдношення росiйської держави як царської, так i радянської, до українського народу: в одному варiантi росiйська держава завжди вiдiгравала позитивну ролю, в другому – негативну.

Коли закiнчилася вiйна, воєнна пропаганда мусiла вiдiйти на задній план. Вона була потрiбна для мобiлiзацiї країни в боротьбi із зовнiшнім ворогом. З внутрiшнiми ворогами в мирний час комунiстичний режим мiг дати собi раду старими репресивними засобами. Продовження звеличання вiйська в мирний час могло стати навіть небезпечним для партiйного контролю над державою. Все ж таки Сталiн дозволив радянському народовi гучно вiдсвяткувати “Празник Победы” i навiть висловив вдячнiсть тим, хто допомiг йому перемогти Гiтлера i втриматися при владi. Перший “Празник Победы” Радянський Союз святкував 9 травня 1945 р. Цей “перемоги день, що дав нам Маршал Сталiн”13, як писав М. Рильський, святкував i Київ. Було справдi чому радуватися: врештi українськi бойовики перестали гинути на далеких європейських фронтах. Але українцi, якi прислуховувалися до того, що дiялося в країнi, не могли не помiтити, що радянськi вiйська продовжували вiйну проти УПА в Захiднiй Українi... Та не могли тiшити українцiв сталiнськi подяки. Пiд час кремлiвського прийому 25 травня 1945 р. на честь командувачiв вiйськами Червоної армiї головнокомандуючий пiдняв тост за здоров’я росiйського народу, “найвидатнiшу нацiю” i “керiвну силу Радянського Союзу”, народу з “ясним розумом, стiйким характером i терпiнням”. Сталiн дякував росiйському народовi, який “вiрив у правильнiсть полiтики свого уряду”, хоча цей уряд зробив “немало помилок” у провадженнi вiйни. Довiр’я росiйського народу сталiнському урядовi “виявилося тiєю вирiшальною силою, яка забезпечила iсторичну перемогу над ворогом”14. Офiцiйне вивищення росiйського народу не вiщувало нiчого доброго українському народовi, якому Компартiя не довiряла за те, що вiн перебував пiд нiмецькою окупацiєю. Не менше промовистим був тост 25 червня в Кремлi на прийомi на честь учасникiв параду Перемоги. Сталiн запропонував випити “за людей, яких вважають “гвинтиками” великого державного механiзму, але без яких ми – маршали i командуючi фронтами та армiями – говорячи грубо, i бiса не вартi”15. Для Сталiна й для Компартiї, багатомiльйонове вiйсько було лише машиною “гвинтикiв” – себто iнструментом перемоги, а не переможцями. Для “гвинтикiв” питання про визволення недоречне.

У тоталiтарних суспiльствах колективну пам’ять творять режимовi iдеологи i запускають в народ через школи, полiтичнi й громадськi органiзацiї, засоби масової iнформації тощо. Для цього особливо надається школа, бо дiти мають найменше своїх власних спогадiв i їм найлегше засвоїти згори виготувану  “пам’ять”, авторитетно подану вчителями. Публiчним виявленням колективної пам’ятi служать державнi свята. 1946 р. Радянський Союз удруге вiдсвяткував День Перемоги, але уже без попередньої загальної ейфорiї. Довженко записав в щоденнику:

“Огнi горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги”.

“Гримить майдан Червоний пiд тягарем iржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радiо-поети панегiрики маршалам, коням, залiзу i знакам нагрудним великих подiй. Салюти. Гордi плани. Мiжнародний вплив. Свято Перемоги”.

“А на полi, позапрягавшись у плуг, напруживши м’язи i голови зiгнувши вiд потуги, орали вдови й корови i тихо плакали, вмиваючи слiзьми свої права i обов’язки неухильнi i найточнiшi в свiтi достовiрнiсть – страждання”.

“О свiте лихий! Що тобi до них?”.

“[...] І будь проклятий всяк, хто п’є, жере й смiється, пишучи сьогоднi про добробут”.

“І будь проклята пафосна лож в устах його”.

Режим бажав запобiгти, щоб подiбнi дисонантнi iнтерпретацiї не створили альтернативну публiчну опiнiю. Нiмецько-радянська вiйна мусiла вiдiйти в забуття, поки у свiдомостi населення не закорiниться офiцiйна версiя недавньої iсторiї. Наступного року День Перемоги був виключений з календаря офiцiйних свят. Невигiднi свiдки вiйни (воєннополоненi, “остарбайтери”, “колаборанти” тощо) уже давно були вилученi з радянського суспiльства й вивезенi в глибину iмперiї, а 1947 р. столиця й важливiшi мiста були очищенi вiд iнвалiдiв, живих докорiв державi.

Вiдновлене зацiкавлення воєнною добою прийшло пiсля смертi Сталiна. На XX партiйному з’їздi Хрущов засудив “культ особи” та скритикував злочиннi помилки Сталiна у веденнi вiйни. З’їзд довiдався, що не Сталiновi належала головна заслуга за перемогу над Нiмеччиною, а партiї, урядовi, Червонiй армiї i, врештi, радянському народовi. Звiльнивши “Велику Вiтчизняну вiйну” вiд дискредитованого “великого вождя i полководця”, партiйна верхiвка переписала її на рахунок партiї й народу. “День Перемоги” залишався робочим днем, але його почали вiдзначати урочистими сходинами у школах та на мiсцях працi. Появилася нова мемуаристика й художня лiтература, зосереджена на радянському населеннi як носiєвi головного тягаря вiйни i остаточному переможцевi над ворогом. Вiдновилася деяка увага й пошана до ветеранiв. Їх почали нагороджувати медалями (1961 р. “За оборону Києва”) i запрошувати до шкiл оповiдати учням про воєннi подiї. Тим бiльше стала важною навчальна робота в школi, де режим не мав конкурента. Ставили пам’ятники воїнам-захисникам. Мiт “великої вiтчизняної вiйни” залишався суттєво незмiненим, але хрущовська “вiдлига” сприяла вiльнодумству, яке могло пiддати пiд сумнiв i воєннi мiти. З таборiв поверталися учасники вiйни й жертви Сталiнських репресiй, i хоча їхнiх свiдчень про воєннi злочини радянського режиму влада не допускала, вони все ж таки ставали джерелами альтернативної iнформацiї. Виринали новi умови для вiдновлення мiту з новими завданнями.

Брежнєвська ера ввiйшла в iсторiю як доба застою. Але не було застою на полiтичному й iдеологiчному фронтi, в розбудовi культу “великої вiтчизняної вiйни”. “В єзуїтський спосiб, – писав колишнiй радянський лiтературознавець, – Брежнєв i його апаратники старалися використати щирi людськi спогади про вiйну для того, щоб пiдперти захитану сталiнську iдеологiю. Воскресили День перемоги як нацiональне свято i 1965 р. святкували його з великою помпою”. Того ж таки року була викарбувана спецiальна медаль для учасникiв вiйни, а Москва, Київ, Берестя та iншi мiста удостоїлися золотої зiрки й були проголошенi мiстами-героями. “Великiй вiтчизнянiй” були присвяченi новi музеї, заповiдники, пам’ятники (комплекс “Мати-Батькiвщина” в Києвi). Невдовзi пiд державною охороною України було бiльше пам’яток, присвячених цiй трагiчнiй вiйнi (понад 40 000), нiж усiх уцiлiлих пам’яток довговiкової української iсторiї! За Брежнєва “Велика вiтчизняна вiйна” практично вiдсунула на друге мiсце “Жовтневу революцiю” як головний консолiдуючий мiт радянської iмперiї. Для цього були двi важливi причини. Залишилося тодi значно бiльше людей, якi пережили вiйну, нiж революцiю, i для них пам’ять про вiйну була ближчою, нiж пам’ять про революцiю. По-друге, i це головне, “Велика вiтчизняна вiйна” краще надавалася на роль унiфiкатора багатонацiональної радянської держави, нiж Жовтнева революцiя. Пiсля ленiнського перевороту народи колишньої царської iмперiї опинилися по рiзних боках внутрiшнiх барикад i зовнiшнiх кордонiв. Трудно виробляти iдеологiю консолiдацiї на пам’ятi громадянської вiйни в Росiї та iмперiалiстичних воєн з колишнiми колонiями, якi проголосили свою незалежнiсть. Багато краще для цього надавалася нiмецьно-радянська вiйна. У радянських вiйськових формуваннях воювали воїни з усiх земель радянської iмперiї. Усi громадяни СРСР мали одного спiльного i нещадного ворога. На цiй пiдставi можна було створити переконливий потужний мiт. Досить було комунiстам наголосити на злочинах нiмецьких завойовникiв, створити культ радянських героїв i вибiлити власнi звiрства.

У дусi радянського патрiотизму й лояльностi супроти московської iмперiї вже кiлька генерацiй українських дiтей вивчали iсторiю Другої свiтової вiйни. Із середини 1960-х рокiв iсторiю Української РСР зробили “невiд’ємною складовою частиною” iсторiї СРСР, яка по сутi нiчим не рiзнилася з iсторiєю Росiї. Тогочасний пiдручник з методики викладання iсторiї звертає особливу увагу на вивчення радянського перiоду, з якого учнi повиннi зрозумiти, що “в боях з фашистськими загарбниками в перiод Великої Вiтчизняної вiйни [...] мiцнiли i гартувались братерська дружба й нерозривний союз українського народу з росiйським”. У результатi вивчення iсторiї “учнi пiдводяться до важливого висновку про те, що тiльки пiд керiвництвом Комунiстичної партiї Радянська Україна – складова i невiд’ємна частина СРСР – вперше в iсторiї здобула свiй суверенiтет, возз’єднала всi свої землi i вийшла на мiжнародну арену як рiвноправний член Органiзацiї Об’єднаних Нацiй”. Далi методист наполягає на так званiй “закономiрностi iсторичного розвитку українського народу”, а це ще один мiт про iсторичний процес “троїстої Русi”. В ньому сполученi три моменти: 1) спiльне походження росiйського, українського i бiлоруського народiв вiд єдиного кореня “давньоруської” народності, 2) вiкова дружба i спiльна боротьба цих трьох народiв проти iноземних загарбникiв, 3) остаточне їх возз’єднання пiд егiдою СРСР згiдно з ленiнською тезою, що вiльна Україна можлива лише при спiльнiй дiї росiйських i українських пролетарiв. Учнi вивчають iсторiю України, а фактично уривки з iсторiї України в загальнiй iсторiї Росiї й Радянського Союзу для того, щоб формувати “стiйкi комунiстичнi переконання” i “любов до Вiтчизни” – двi запоруки iснування радянської держави. В такий спосiб радянське суспiльство, а з ним й Україна були взятi в клiщi мiту “Великої Вiтчизняної вiйни”: з одного боку ветеранами i державними святами, а з другого – школярами й вихованою мiтотворчою лiтературою.

За брежнєвських часiв не могло бути конкуренцiї офiцiйним тезам державної iсторiографiї, навiть вiд дисидентiв, вирощених на хрущовськiй вiдлизi. Їм самим не легко було зберiгати альтернативне розумiння української iсторiї. Серйозний виклик режимовiй iсторiї принесла горбачовська гласнiсть. Пiд кiнець вiсiмдесятих рокiв почалися публiчнi дискусiї на попередньо забороненi теми української iсторiї: Українська Народна Республiка, колективiзацiя, голодомор, Українська Повстанська Армiя i т. д. Почався також перегляд iсторiографiї “великої вiтчизняної вiйни”, спершу поодиноких осiб та подiй. Це був час коли iмперсько-комунiстична iдеологiя вiдступала, коли ламалися старi заборони i табу та вiдкривалися давно забутi правди.

Здобувши державну незалежнiсть без революцiї, Україна не шукала перевороту у сферi iдеологiї. Компартiя втратила владу, але вихованi нею люди продовжували правити державою. Ще кiлька рокiв пiсля здобуття незалежності в український державний календар включали старi радянськi свята, i якщо “жовтнева революцiя” врештi зникла, то “День Перемоги” залишається неробочим державним святом. Перегляд iсторiї України 1939–1945 рр., починаючи завоюванням Закарпатської України i кiнчаючи воєнними дiями радянської влади проти Української Повстанської Армiї, починався доривочно й проходив нерiшуче i частково. На перешкодi було глибоке вкорiнення мiту “Великої вiтчизняної вiйни” та традицiї “Дня Перемоги”, за якими стояли Компартiя та прокомунiстичне керiвництво органiзацiї ветеранiв України. Державне керiвництво вирiшило не звивати мiт “Великої вiтчизняної вiйни”, а використати його для закрiплення своєї власної влади. Президент та Верховна Рада патронують старi мiти, щоб втримати прихильнiсть великої частини виборцiв старшого поколiння, яким цей мiт дорогий.

Не вiдкидає повнiстю радянськi iсторичнi схеми i багато iсторикiв України. Поодинокі історики продовжують проповiдувати тверду комунiстичну пропаганду, бiльшiсть стараються зберегти для нацiональної спадщини привабливi сторiнки радянської iсторiографiї i дати, так би мовити, радянському мiтовi українське обличчя. Патрiарх українських iсторикiв Другої свiтової вiйни М. Коваль, “маючи на метi ґрунтовно розглянути чорнi сторiнки iсторiї вiйни”, описав досить обширно радянськi воєннi злочини, зацитував солдата, який “справжню волю бачив за рубежем”, та показав, що переможцями у вiйнi вiдчули себе “радянськi й партiйнi органи”. І все ж таки автор не змiг вiдмовитися вiд мiтичних заяв про те, що “Велика Вiтчизняна вiйна” дiстала назву в народi, що “ця вiйна стала визвольною” i що український народ – “народ-переможець” – “мужньо боровся i перемiг”. У недавно виданому посiбнику для старшокласникiв та абiтурiєнтiв автори дописалися до того, що “народ назвав її Великою Вiтчизняною вiйною, бо в нiй вiн боронив свою Вiтчизну – Україну”. Версiя воєнної iсторiї, яка вкладає українську “вiтчизну” у радянську i яку задля зручності можемо назвати “вiтчизняною”, втратила внутрiшню монолiтнiсть i зовнiшню монополію, але далі домiнує в українськiй науцi й полiтицi.

Альтернативна теза української iсторiї концентрована на стисло українських темах i її можна умовно назвати “українською”. Вона нiколи монолiтною не була i сьогоднi дуже повiльно завойовує собi позицiї в українському суспiльствi. Ключовими питаннями у вiдношеннi до Другої свiтової вiйни виступають тут питання ОУН-УПА та роль Радянського Союзу. Хоча належне мiсце вiддається українцям в Червонiй армiї, уособленням України виступає УПА. У своїй найбiльше радикальнiй формi ця теза вiдкидає як антиукраїнський мiт поняття “великої вiтчизняної вiйни”, “визволення українського народу” Червоною армiєю та “перемогу” українського народу. Червона армiя вiдвоювала Україну вiд нацистської Нiмеччини, але цим принесла українському народовi не волю, а повернула сталiнську неволю. Тому говорити про визволення немає сенсу. Так само недоречно говорити про перемогу радянського народу (чи радянських народiв), бо вона належала Сталiну та Компартiї, а не тим, кого Сталiн доречно назвав гвинтиками. І врештi, якщо для росiян нiмецько-радянська вiйна була справдi “вiтчизняною”, бо принесла їм нацiональне визволення, то для українцiв лише замiняла Берлiн Москвою (не “однакова перемога для всiх”, як це проголошувала радянська пропаганда). Тодi коли “вiтчизняна” версiя воєнних подiй ставить наголос на трiюмфалiзмi радянських Збройних сил, “українська” наголошує трагiзм долi українського населення, яке зазнало колосальних знущань i знищень вiд нiмецького та радянського режимiв.

Встановити iсторичну правду, вiдновити викресленi епiзоди i виправити фактологiчнi помилки не було б трудно iсторикам, коли б цю роботу залишити iсторикам, без тиску на них заiдеологiзованих державних та iнших установ з полiтичними амбiцiями. Так, в академічну дiлянку втручається президентська адмiнiстрацiя. На вiдзначеннi 55-ї рiчницi так званого “визволення України” Леонiд Кучма висловив занепокоєння, що “доводиться стикатися зi спробами виривати участь України у вiйнi із загального її контексту, видавати визволення за змiну окупацiї з фашистської на радянську, пояснювати стiйкiсть радянських воїнiв не патрiотизмом, а винятково загороджувальними загонами за їхнiми плечима”. І хоча вiн погоджується, що “якiсь оцiнки та висновки потребують перегляду”, то все ж таки наполягає на тому, що “головне має залишитися незмiнним i несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народiв, а її державнiсть – з Великої Перемоги 1945-го”23.

Указом Президента Кучми вийшов iсторико-меморiальний серiял “Книга пам’ятi України”, завдання якого – зiбрати iмена усiх, “хто полiг в iм’я перемоги”. В редакцiйнiй статтi завершального тому серiялу – “Безсмертя – Книга пам’ятi України: 1941–1945” читаємо: “У величезному масивi документальної i дослiдницької лiтератури як вiтчизняної, так i зарубiжної, включаючи спецiальне дослiдження, виконане за дорученням нинi чинної Урядової комiсiї з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройнi формування утримувалися i вели боротьбу як найманцi фашистської Нiмеччини проти країн антигiтлерiвської коалiцiї i затаврували себе як колаборанти фашизму”. Вищезгадана комiсiя такого “розкриття” не робила, а голова комiсiї публiчно заявив, що твердження редакцiйної статтi є фальшивим. Ця фальшивка вiддзеркалює погляди голови редколегiї серiалу i була накинена редакцiї, проти волi багатьох її членiв. Одночасно редакцiя видала iнший варiант книги, з якого вилучено брехливе наклепницьке твердження.

При участi таких чудернацьких вибрикiв i бiльш поважних полемiк проходить щось подiбного до iдеологiчної громадянської вiйни. Йде боротьба за колективну пам’ять українського народу. “Вiтчизняна” версiя тягне український народ назад до спiльної вiтчизни з Росiєю, “українська” бажає скрiпити українську вiдрубнiсть вiд неї. Для прихильникiв обох версiй головнi покажчики iсторичної свiдомостi та нацiональної iдентифiкацiї зосередженi на вершинах героїзму та трагiзму українського народу. У “вiтчизняникiв” оба цi вияви належать вiйнi: найбiльшим горем було винищення українського народу фашистами, а найбiльшим iсторичним досягненням була “перемога”, з якої, за словами Президента Кучми, “виросла” українська державнiсть. Для них трiумф “перемоги” став важливiшим за здобуття “незалежнiсти”, а звiрства гiтлерiвської окупацiї гiршими за голодомор та iншi злочини сталiнського режиму. На такому iдеологiчному роздвоєннi українцi будують сьогоднi свою молоду державу. Питання на яке вони мусять знайти вiдповiдь: котра з цих двох версiй української iсторiї та плекання колективної пам’ятi в молодих поколiннях краще надається для державо- та нацiобудiвництва? Спогади Федора Пiгiдо та щоденник Олександра Довженка повиннi допомогти у вирiшеннi цього питання.

Роман СЕРБИН

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.