Кравченко Валерій. Синьо-жовтий прапор над Києвом 1 травня 1966 року / Передмова В. Овсієнка. — К.: Смолоскип, 2004. — 56 с. Ціна 2 грн. ТИРАЖ ЗАКІНЧИВСЯ.

Валерій Кравченко — заступник Голови Демократичної партії України — розповідає про те, як в ніч на 1 травня 1966 року на будинку КІНГу (Київський інститут народного господарства, нині — Київський національний економічний університет, КНЕУ) відважні кияни Георгій Москаленко та Віктор Кукса встановили український національний синьо-жовтий прапор.
 


 

   КОЛИ УКРАЇНА ПОЧНЕ РОЗПІЗНАВАТИ СВОЇХ ГЕРОЇВ?

    Уночі проти 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства в Києві (нині Київський національний економічний університет) на місці червоного прапора з’явився синьо-жовтий.
    Очевидний розрахунок сміливців, які його вивісили, був такий: тут, на Брест-Литовському проспекті, біля заводу “Більшовик”, вранці шикуватимуться колони робітників і студентів, щоб рушити до Хрещатика на першотравневу демонстрацію. Прапор побачить багато людей. Але пильні відставники-ветерани вздріли його ще вдосвіта і тремтячими від “праведного гніву” пальцями набрали номер та подзвонили, “куди слід”. Команда, що прибула, побоювалася мін, але біля пожежної драбини було лише побризкано авіагасом – щоб собака не взяв сліду.
     Прапор швидко опинився в КДБ на Володимирській, 33. Москва наказала знайти і покарати “злочинців”. Нишпоркам КДБ вдалося їх “вирахувати” аж через 9 місяців. Ними виявилися 28-річний студент вечірнього відділу цього інституту Георгій Москаленко та його друг, 26-літній робітник Віктор Кукса. Їх заарештували 21 лютого 1967 року. У ті відносно ліберальні часи хлопці дістали невелике покарання: Москаленко 3 роки, а Кукса 2 роки ув’язнення в таборах суворого режиму, каралися в політичних таборах Мордовії. Інкримінована була ч. 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР – “антирадянська агітація і пропаганда”. А ще “доважком” – ст. 222, “незаконне носіння холодної та вогнепальної зброї”. Холодною зброєю був визнаний звичайний кухонний ніж, яким Кукса зрізав червоного прапора (“Зубами треба було гризти!” – казав слідчий). Вогнепальною – самопал, набитий головками сірників. Ним Москаленко мав подати сигнал другові, якби виникла якась небезпека.
    Відповідно до Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 року, постановою Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 року судові рішення в частині засудження Москаленка Г. М. та Кукси В. І. за ст. 62 ч. 1 КК УРСР скасовано, а кримінальну справу в цій частині переведенням закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю складу злочину. Але вони й надалі вважаються засудженими за ст. 222. Тобто політична реабілітація обернула їх на звичайних карних злочинців! Отакий парадокс пострадянської юриспруденції.
    Ба, цей факт не поодинокий. Дев’ятеро юнаків уночі проти 22 січня 1973 року вивісили 4 національні прапори та 19 листівок у Чорткові на Тернопільщині. Щодо ст. 62 – всі вони реабілітовані. 16-літнього Петра Вітіва не судили, але лідера групи Володимира Мармуса покарали також за “втягування неповнолітнього в злочинну діяльність” (ст. 208). Тобто визнано, що злочину не було, але “втягування в злочинну діяльність” – залишилося. Крім того, Мармус мав незареєстровану вогнепальну зброю.
    Мали зброю члени Спілки української молоді Галичини (Коломия, 1973 р., лідер Дмитро Гриньків), тому вони теж реабілітовані лише почасти. У члена Української Гельсінкської групи Олекси Тихого 1976 року знайшли заліплений кимось у глину на горищі ще під час війни карабін 1898 року випуску. Петро Розумний їздив у Сибір до засланця Євгена Сверстюка, маючи кишенькового ножика. Досі не реабілітовані.
    Досі не реабілітовано багатьох правозахисників, яким з політичних мотивів цинічно фабрикували кримінальні справи: “зберігання наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів), “спроба зґвалтування” (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), “викрадення зброї” (Сергій Бабич), “хуліганство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “опір міліції” (Юрій Литвин, Василь Овсієнко), “дармоїдство” (Петро Вінс), “ухилення від призову на військову службу” (Володимир Січко), “порушення правил паспортного режиму” (Василь Стрільців), “крадіжка” (Степан Саранчук, Любомир Старосольський)… Найтяжче постраждали запроторені з політичних мотивів до психлікарень (Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Ганна Михайленко, Зіновій Красівський), декотрі з них досі не реабілітовані на тій лише підставі, що, бачте, були піддані примусовому лікуванню без постанови суду (Михайло Якубівський).
    Україна в СРСР була полігоном КДБ для випробування наймерзенніших методів боротьби з інакодумством і політичними противниками.
    Слава Богу, що незалежність 1991 року ми здобули правовим шляхом, через референдум. Але український народ мав право здобути її в будь-який спосіб, у тому числі через повстання, у національно-визвольній війні. Але в номінально українській державі під тризубом і синьо-жовтим прапором, “заметно перекосив рыло в сторону” (М. Салтиков-Щедрін), повсідалися ті самі колишні радянські судді-комуністи, які мають непохитне “внутрішнє переконання”, що кожен, хто боровся за незалежність, є їхній кровний ворог. Не лише той, хто боровся зі зброєю в руках (Українська Повстанська Армія), а й той, хто кухонним ножем зрізав їхнього червоного прапора.
    Колишній комуніст Леонід Кучма, який до 1994 року маскувався під росіянина і якому в найстрашніших снах не снилося, що він стане колись Президентом України, визнав особами, які мають особливі заслуги перед Україною – кого б ви думали? Героїв Радянського Союзу, Героїв соціалістичної праці, депутатів Верховних Рад СРСР і УРСР. Тобто, за великим рахунком, найвірніших прислужників окупаційної російської комуністичної влади, найзапекліших противників незалежності України (хоча, визнаю, серед тих героїв і депутатів траплялися й більш-менш порядні люди). Або: держава Україна завойовників Афганістану вшановує як ветеранів війни (“Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту!”. – Т. Шевченко, поема “Кавказ”, 1845). Найманців, які служили нашому історичному ворогові – Росії – на її підводному човні “Курск” і погинули там, в Україні вшанували мало не як національних героїв. А справжні борці за незалежність, завдяки яким Л. Кучма став Президентом, держава Україна досі вважає карними злочинцями… Такі парадокси доби недоукраїнської України.
    Ця суспільна проблема мала бути розв’язана негайно після проголошення незалежності. Заслуги кожного причетного до боротьби за незалежність мали бути визнані і належно оцінені державою. Реабілітація – не панацея, бо дехто з колишніх політв’язнів не домагається її, справедливо вважаючи, що він таки боровся проти тодішньої влади. Але оскільки держава вважає можливим надавати пільги й компенсації реабілітованим, то не чути, щоб хтось від неї відмовився.
    Віктор Кукса розповів мені: “Якось поїхав я до матері в село, а мати каже: “Нарубай, сину, дров”. Узяв я сокиру і почав рубати. Підняв сокиру, хотів розколоти поліно – аж дивлюся: стоїть під ворітьми дід Лигор і дивиться на мене. Я так і опустив сокиру. Дід скинув капелюха і низько-низько вклонився мені. А тоді питає: “Ти Іванів син?” – “Іванів”. – “Добрий був чоловік, Царство йому Небесне. Але ти теж добрий хлопець. Я все знаю”. І пішов. А я ще стояв декілька хвилин...”
    Публікуючи матеріали про справу Віктора Кукси та Георгія Москаленка, Громадська організація “За реабілітацію “Першотравневої двійки” прагне наблизити той час, коли Україна почне розпізнавати своїх героїв.

Василь ОВСІЄНКО,
колишній політв’язень,

координатор програми Харківської правозахисної групи, лауреат премії ім. В. Стуса.


    ПРО АВТОРА

    Кравченко Валерій Олексійович народився 2 січня 1946 року в Узбекистані. Строкову службу проходив у Львівській області. Після демобілізації в 1968 році лишився жити в Україні, в м. Києві. Працював токарем на заводі “Арсенал”.
    В комсомол вступив, навчаючись у школі, а працюючи на “Арсеналі”, вступив до КПРС.
    В 1971 році, написав листа на адресу Л. І. Брежнєва, в якому заявив протест проти внутрішньої політики КПРС та про свій вихід з партії.
    На цей крок влада відповіла традиційно — дискримінаційними заходами, на які В. Кравченко відповідає актами протесту, що відповідно викликає нові дискримінаційні міри. Тим часом пише книгу “Дорога в дисиденти”.
    20 березня 1978 р. проводить демонстрацію протесту, розгорнувши перед будинком ЦК Компартії України плакат. Міліція затримує його, але після допитів та бесід звільняє, попередивши, що наступний такий крок закінчиться позбавленням волі.
    5 грудня 1980 року В. Кравченко вдруге проводить демонстрацію, цього разу в Москві, перед Спаською вежею Кремля. Внаслідок вдома обшук — “Дорога в дисиденти” в руках слідства. Арешт, суд — чотири роки посиленого режиму.


ЗМІСТ

Коли Україна почне розпізнавати своїх героїв? Василь Овсієнко
Сторінка з історії боротьби
Москаленко Георгій Митрофанович
Кукса Віктор Іванович
Документи
Про автора

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.