Балдинюк Віра. Крамничка вживаних речей. Поезії. - К.: Смолоскип, 1999. - 68 с. ТИРАЖ ЗАКІНЧИВСЯ.

Віра Балдинюк, лауреат другої премії видавництва "Смолоскип" 1998 p. за збірку поезій "Крамничка вживаних речей".

Передмова Олександра Ірванця

Інтрига збірки "Крамничка вживаних речей" залишається нерозкритою до кінця, тобто - інтригує. На самісінькому вершечку вавилонської вежі сторіччя завмерла дівоча постать. Неначе в кульмінаціїйній момент пригодницького фільму, ми бачимо її звіддалік,   з наступним повільним наближенням. На якусь мить кадр завмирає. Через екран виникає напис: "То be continued" — далі буде...

З ВІРОЮ У МАЙБУТНЄ

 

Час іде. Повільно спливають хвилини, години. Пролітають дні, тижні, місяці. Помалу, поволі сходяться докупи дві половини воріт, гігантичної брами, яка ще ніби зовсім нещодавно здавалася прочиненою навстіж. Це — брама сторіччя. Вік "два ікси" вже завершується, замикається. В ту шпарину, яка все вужчає, встигають поспіхом, якось ніби аж боком протиснутися останні події, факти, імена, причетні до того відтинку часу, який вже невдовзі іменуватиметься "минулим сторіччям".

Чомусь віриться, що у числі них подій згадуватиметься й вихід у видавництві "Смолоскип" збірки під титулом "Крамничка вживаних речей", а серед імен — ім'я авторки цієї збірки: Віра Балдинюк.

Ще в часи конкурсу, який проводився видавництвом 98-го року, рукопис В. Балдинюк привернув до себе увагу своєю глибокою провінційністю, — у якнайкращому значенні цього слова. На прикладі творчості молодої авторки можна з упевненістю пересвідчитися, що у пошуках поезії не потрібно їхати нікуди: ні у дрімучу сільську глушавінь, ані в неонові хащі мега-полісів. Живучи собі в місті, рідному від народження, в місті не малому й не великому, в самому серці Ук-раїші, якщо вживати штампи, — одним словом, живучи в Умані, районному центрі Черкаської області, місті з давніми історичними й культурними традиціями, якщо іще раз вжити штампи, — Віра Балдинюк, живучи там, де живе, залишається і поеткою цього міста, і водночас переважною більшістю своїх віршів виривається за рамки містечковості, являючи нечисленному читачеві сучасної української літератури свій не різкий і не вельми яскравий, та все ж виразний, індивідуальний спосіб писання. Здається, його ще називають словом "стиль".

Однією з рис цього способу писання є майже постійна рухомість ліричного суб'єкта. Цей порух, ця непосидючість декларується вже у другій строфі першого вірша збірки — "Провінційні замальовки":

Йду, нахабно вдивляючись в вікна,

Теліпається вітром пакет.

Чимчикую, аж доки не зниклу,

В провіпційпо-осінній проспект...

Згаданий щойно "проспект" знову вирине у вірші, присвяченому рідному містові й названому простенько, але зі смаком — "Умань". Там він, щоправда, вже буде називатися "міні-проспект". А одпокореневе з ним слово "перспектива" постка застосовує в вірші "Траса". Рух у перспективу, рух углиб, як па полотнах старих майстрів, — і цей рух, пронизуючи наскрізь весь масив поетичної збірки, завершує її внутрішній сюжет в останньому з віршів — "Золота вежа". Але там вектор руху вже змінюється, там це вже інший напрямок, не горизонталь, а вертикаль:

І я плигну з маківки твоєї

в невипите море —

ЖИТТЯ!

Рух цей тільки па перший погляд видається броунів-ськи хаотичним. Насправді ж він ритмічний і космічний: "Ця одвічна пульсація ритму "раз-два" переслідує...". І планетарні прикмети й реалії виявляються близькими, і не зірка Тау в сузір'ї Кита, а нічні освітлені вікна сусіднього п'ятиповерхового будинку виявляються заселеною й обжитою системою. І "на небі більярдними кульками грали у космос" у вірші "Господь проводжав діточок...". І звідси в молодої авторки той погляд "ширококутним об'єктивом", звідси увага до смерті (не страх, не цікавість, — а саме увага), звідси вміння побачити себе збоку і згори, постаттю в ландшафті, атомом у Всесвіті.

"Я перестала корчити гримаси. Себе додому в плечі поштурляла", "Підошви прасують горбаті площини. Горбаті плащі, між котрими йде "Я".

Що іще зраджує у Вірі Балдинюк поета, — так це отой постійний, шизофренічно-нав'язливий контроль, фіксація свого місця у навколишньому космосі, пошуки притулку — чи це на "старій зупинівці" під дощем, чи за/перед стіною, незрушною і саме тим вразливою у своїй непохитності під шквалом пекучої шрапнелі словесного (чи якого там іще?) гороху. Медичною мовою це називається "анамнез", "історія хвороби". Або ще — "Медичний висновок" — один з кращих, як на мене, віршів у збірці:

Я колисаюся па підвіконні,

Десь на межі голих стін і небес.

Люд не спіймає мене у долоні,

Я відкричала голос не весь.

Біла сорочка приховує п'яти,

Зриви Тіролю

В грудях і в горлі.

Хочеться м'яти, дикої м'яти!

Ця чарівна свобода божевілля автоматично розширює діапазон прийомів молодої авторки, дає їй право на сміливі словотвори типу вже згаданої "зупинівки", "спиртованої кульки" в термометрі, на вживання розмовної лексики з дещо зниженим забарвленням — "шибуршать", "розковиряний". І на ту пильну увагу до проявів смерті в повсякденному житті, про яку вже йшлося у вірші "Траса". Та й людська смерть також присутня серед текстів збірки. Вірш "Труп у кафетерії" — мінімалістичний етюд, без жодного зайвого слова, ніби моментальне фото на першу сторінку таблоїда, ніби сенсаційний заголовок, який викрикують розповсюджувачі преси у метро.

І звідси — те прозріния-озаріння, той прорив у вірші "Під обцілунками народжених дощів..."

Хіба не можна упізнати нині,

Чим буду, коли день спливе кружальцями?

Висітиму в кривавому бурштині

Комахою з каліченими пальцями.

А у вірші "Історія народження" читач має перед собою протилежну картину — "існування доісторичного", існування передіснування. І ця розгорнутість тексту поетичної збірки у часі потойбіч народження і смерті теж є прикметною рисою. А що цікаво — молода авторка говорить про такі екстремні, болючі речі без надмірної екзальтації, неголосно, роздумливо.

Поетичні знахідки, відкриття, свіжі образи розміщені в тілі збірки знову ж таки не хаотично, а майже симетрично. Тобто вони не розсипані, а ніби вигаптувані по загальній основі тексту. Якщо задля прикладу взяти до розгляду хоча 6 систему римування, то рими типу "березень — передзень", "кишені — чи вже пі", "що ми тут — заметуть" відкривають у Вірі Балдинюк шукачку нестандартних рішень. Але це не просто "гра в слова", — ні, цс той рідкісній випадок, коли повий зміст, добрий і якісний, автоматично тягне за собою нову форму, чи, кажучи інакше, сам втілюється у ній. Хоча переважна більшість віршів у книзі — римовані, Віра Балдинюк немовби між іншим демонструє володіння і формулою вільного вірша, як у "Лазні для янголів", де верлібр липне в останній строфі переходить в римований вірш, або у цілком верлібрових речах, таких як "Анкета" і "Зі скляного".

Ми жили у скляних будиночках.

Тож не слід було кидатися камінням...

Що ж до розмовної лексики, інколи навіть знижено-розмовної, як згадувалося вище, — то видається цілком зрозумілим бажання авторки максимально наблизити мову своїх поезій до звичної, щоденної мови вулиць і площ рідної Умані. І навіть те, що словосполучення "розіп'яте небо", вжите двічі, в кожному з варіантів має інакший наголос, свідчить передусім про пружну еластичність мови, наймелодичнішої з усіх мов на світі.

Тож інтрига збірки "Крамничка вживаних речей" таки залишається нерозкритою до кінця, тобто — інтригує. На самісінькому вершечку вавилонської вежі сторіччя завмерла дівоча постать. Неначе в кульміна-ційний момент пригодницького фільму, ми бачимо її звіддалік, з наступним повільним наближенням. На якусь мить кадр завмирає. Через екран виникає напис:

"То be continued" — "далі буде".

Хочеться вірити, що так воно й буде насправді.

Олександр ІРВАНЕЦЬ

----

ПРОВІНЦІЙНІ ЗАМАЛЬОВКИ

Пахне кавою, паленим листям,

Трохи містом, а трохи — дощем.

Тиця в небо мізинчиком-вістрям

Тітка Церква з округлим плечем.

Йду, нахабно вдивляючись в вікна,

Теліпається вітром пакет.

Чимчикую, аж доки не зникну,

В провінційно-осінній проспект

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.