Леонович М. АГОН. Окремі вірші & важкі блюзи. — К.: Смолоскип, 2003. — 84 с. Ціна 4 грн. ТИРАЖ ЗАКІНЧИВСЯ.

Єдиний простір, куди б можна було вписати химерію слів Миколи Леоновича яко автора — це стиль Бароко. Танок навколо Бароко не припиняється ні на мить, навіть у явно дисонансних щодо загального строю збірки речах. Фантазм М. Леоновича у просторі словесності знаходить для себе найвигадливіші форми, почасти скуті, а інколи й уважно-розлогі, проте пейзаж, інтер’єр та антураж зникають у майже некерованому прориві вербальності, бо саме у найбільш класичних за формою віршах відчутні міць і шаленство мови, підведеної до межі її ж власної приреченості здоровому глуздові та розумності.

 


 

   ПЕРЕДМОВА

    “О товариство поважне, радій, веселися сьогодні! Це є поет! Уже і знамення приходить з Олімпу!” etc., — жодним чином не помисливши “впасти” у високий штиль, починаю все ж словами авторки, котра відрікається від власної вишуканої стилізації високобарокових екзерсисів, бо це чи не єдиний простір стилю — Бароко — куди б можна було вписати химерію слів Миколи Леоновича яко автора. Десь між кликанням “Микольцю Учителю кажу я ми віддаляємось в сад райський філософічний сад божественних пісней” та пожертвою “Згодуй себе: це звірі рим. Не кожну гордість так жорстоко Розірве подихом курним Завинене у ніч бароко” губиться той таємничий момент віднайдення поетичної Батьківщини, Граду Версифікованого, куди стікаються ріки слів, потоки образів, ручаї рим, де всі вони віднаходять велику воду захлинання віршем та беззаперечного “так”, реченого істині світу у слові. “Ти вимагаєш безроздільності. Тобі — мій крик і плач” — хай маска присвяти не уводить в оману: увімкнене багатоголосся крику і плачу — це пісня радості од відчуття свободи та окриленості — можна випростати слова як крила, зшиті із пер і рим, піднестися не над буденністю, а над світом взагалі, прямуючи за маркесівською Ремедіос у “те далеке повітря, куди не долітають найвисоколітні птахи пам’яті”. Лірика автора лежить надто далеко (і не лише географічно) від столітньосамотнього міфу Габріеля Гарсія Маркеса, проте в одній точці відбувається їх ледь помітне зіткнення та перетинання, вловлене не з тем і не зі слів, а з того, що “на гачку пера — мій крик і плач”, такі подібні на поховання Пілар Тернери — “стовпу ніжності”, — у домовині якої дотліває минуле. Це зблиск влади автора над словом, завдяки якому ти віриш, що слова і речі знаходяться не “по той бік” одне одного, а плетуть своє мереживо (не “світ”, і не “казкове”) слів плоті і плоті слів, у котрих віднаходиться не загублений світ, не загублений час, а біль радості і радість болю; повернувшись на хвилину до вищезгаданого Бароко, помічаєш, що у слові, у вірші і збірці як метаєдності (з усіма differans’ами, Spur’ами, tranс’ами — хай передбачають живі, мертві та спокушені філософією, але все дійсно не просто так, а по інтелектуальній роботі) відбувається ніби “алхімічне весілля Християна Розенкройца” між високим і низьким, духовний верх і тілесний низ плетуть сітку (і водночас сітківку) тілосвіту і світотіла, у котрому десь загубився і сам автор, випустивши на волю усі образи та алегорії незміримого королівства словесності: картини величі і ницості, возвеличені майже аж металевим дзвоном лат із рим (та інших тропових обладунків та строїв), летять над коловоротом слів, де все зрівнюється під оком того, хто дивиться, кому байдуже, хто дивиться мечем, так, що “конає серце аж”:

на цих ланах точився біль і морок
без трун лежать, вгодовані землею
тіла що з пороху постали в порох
цю землю кожен тут відчув своєю
на цих ланах точився біль і морок

    Чи не цьому підсвідомому знанню зобов’язаний цей opus тою магічною монозвучністю, цим ледь несиметричним і майже непоступальним розвитком від початку до кінця під знаком “зносимої важкості” печалі, розлитої не на одній сторінці, — в котрій утоплено “відьом і дівиць”, світ того автора, що можна його і не вгледіти за рисами обличчя реального М. В. Леоновича, та ту найнереальнішу кохану, майже бетховенську immortal beloved, багатолику, багатоголосну, багатофарбну та незчислимоколірну, однак видиму як чорна, червона чи зелена. Не наречена, а жона, Морена, Мадонна, Єлена — безіменна, бо nulla rosa est, бо ця, йому підвладна плоть у словах і слова (і слава) у плоті залишаються завжди відсутньою та звільненою душею, завжди відмінною та невловимою, завжди неосяжною та неполонимою стихією чи землі, чи води — чи тверді, чи вічності; як найнеоригінально у інших ліриків ця жона без звіра багряного одягнена в сонце і стоїть у центрі світу, із неї витікають всі води, від неї трави заплітають повітря і творяться землі — та чи докоряємо ми тим, хто (вкотре?) повторює цю поетичну істину та аксіому. Уявне і жінка, народжена уявним, незримо і усюди владарює, перш за все — над самим автором

і що робити із серцем
у цій порожній квартирі
де кожна друга у хутрі
а кожна перша у шкірі,

    гріховним старим гріхом Лео фон Захер-Мазоха Микола Леонович (як мазохіст слова, він відшуковує в усіх речах дзеркала власної пристрасті і віддзеркалення себе, чим вибудовує наскрізну галерею портретів і чуттєвості; sense & sensebility балансують на рівні серця, серця між розумом і тілом), бо як інакше пояснити ті прориви соків тіла у політ метафор, а логіки розмислів у ритміку тіла; танок навколо Бароко не припиняється ні на мить, навіть у явно дисонансних щодо загального строю збірки речах. Фантазм М. Леоновича у просторі словесності знаходить для себе найвигадливіші форми, почасти скуті, а інколи й уважно-розлогі, проте пейзаж, інтер’єр та антураж зникають у майже некерованому прориві вербальності, бо саме у найбільш класичних за формою віршах відчутні міць і шаленство мови, підведеної до межі її ж власної приреченості здоровому глуздові та розумності.

 

В саду твоїх фальшивих одкровень
В саду полюцій, маній, симуляцій
Ти мед і гріх, ти пан, що став на герць.
У цім саду, де кровоточить день
В твоїх тілах, у час ілюмінацій
Птахів і сонць, і стомлених сердець

Май слова, а речі знайдуться: чи не це і є влада над мовою, коли за велінням реченого — “вода рече і плач її луна” — плететься світ життя і смерті, тепер, колись і потім, де “ви всі спите. Ваш сон і ваша смерть Сплелись в обіймах на гербах і травах”, а найживіший буде “лик убієнний”, світ стане останнім і першим, буде творити сам себе, життя зі смерті, а смерть з ніщо та слова, ніби Бог, у якого “спочатку було слово, і слово було Бог”.

На панцирах й щитах всі знаки стерті
Ні імені, ні роду, ні числа
І нетрі пам’яті пожерті

Знаки, знаки усюди і кров як найамбівалентніший знак життя і смерті, чи ж не вони, приналежні до двох світів плоті і слова, творять матерію неіснуючого та неіснуючу матерію світу і битви всередині нього за народження, за творення з крові, знаку, землі, води, імені, жінки, манії, рани, роду, пам’яті, болю, числа, статі (“нестримна стать”!), тріумфу креації, болючої, сповна страдницького зору, крові і жінки — але тріумфу, апофеозу віднайденої точки злиття слова і дії, коли Логос із nihil може стати hyle і відкинути постмодерні побрехеньки про бібліотеки, словесну і у словах потоплену культуру слова — відкинути і перетворити на незникоме життя у незникомому світі:

Я буду жити в багатьох містах
І як нінащо й ніде стане жити
Й розітне вічну ніч одвічний жах
Впаде душа моя на темні плити

Мій скутий дух не був ніколи птах
І у розпачливім своєму відземеллі
Я загубив свій шлях в чужих літах
В чужих вустах, в чужому зіллі й зелі

Нехай не ти, моя свята земля
Яку не опізнати, ні пізнати
У болі цім що прийде з віддалля
Здолати; ані ти, нескорбна мати, –

Нехай ніхто не прийде відшукать
Мої слова, несталі і нещирі.
Мої слова, мою нестримну стать
У розпачі, міжчассі й недовірі.

    Чи не тому і чи не через внутрішню приховану силу крізь рядки, опірні герменевтичним витребенькам, наснажені невикорінимою сумовитістю, чується: “Час радості прийшов!..”

Богдан СТОРОХА


ЗМІСТ


ПЕРЕДМОВА
ПРИСВЯТА

ВОЛОДАРІ ТРАВИ
“Він каже мені Микольцю...”
1.
2.
3.
“Садок як мур навколо хати...”
“Той хто завжди мовчить...”
“На ложах трав’яних багаття палять...”
“Ти убираєшся в зелене…”
“До неба тріо голодранське...”
“Котились вечори зелені...”
“Ти йдеш на запахи жител...”
“На цьому сні лежиш, немов на ложі...”
(#1)
“Чорно в мені від літер...”

ЗЕЛЕНИЙ ХРЕСТ І НАПІВМІСЯЦЬ ПОФАРБОВАНІ В ЧОРНЕ
“Ось уже приходжу я...”
“Дім...”
“Не нарікай...”
“Розтягся сміх неначе плач...”
“Чути запахи фоліантів...”
“Зачіску робить біля дзеркала…”
“Без тебе...”
“Плаче молоко повік...”
“Мене знайшла юрба...”
“Відкрий мене для себе. Подивись…”
(#2)
“Той з очима як ніч що була і пішла...”
“Я пізнаю тебе на запах...”

ІНТЕРМЕДІЯ
ТИ ПІШОВ НАДОВГО...

ВІДЗЕМЕЛЛЯ
“Персо...”
“Цей сад де в’язне кожний твій парад...”
“Я не вірю...”
“Ти виліплюєшся з мого диму...”
“Ви всі спите. Ваш сон і ваша смерть...”
“Пристань до берега…”
“Чи чуєш голоси своїх смертей...”
“Я залишаю цей берег...”
“Я люблю тинятись по Полтаві...”
“Коли я помру...”
“Покинь то облуда...”
“Я пізнаю тебе на запах...”
“Нехай думають всі...”
(ЗАПОВІТ)

ДОДАТКИ (пост-скриптор)
“Сторінка нова...”

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.