Байдаченко Анастасія. День перед вічністю. — К.: Смолоскип, 2004.  — 136 с. Ціна 4 грн. ТИРАЖ ЗАКІНЧИВСЯ.

У центрі повісті Анастасії Байдаченко “День перед вічністю” стоїть національна трагедія під Крутами в січні 1918 року. Але твір має й інші часові пласти: не менш драматичні події розвиваються у ХVІІ столітті, в 1978 й 2002 роках. Конкретні людські долі з їхніми здобутками і втратами, кохання, зради і смерть тісно переплітаються тут з національною історією і є ніби її дзеркальним відображенням.

 


 

 

 

 

 

   Коли в нації немає обличчя...

    Символічно смерть як така, а передусім смерть людини, може мати безліч філософських, антропологічних, біологічних вимірів. Смерть всіх урівнює, приводить усе до спільного знаменника, знищує індивідуальні й неповторні риси людського обличчя. Проте саме в смертях нація шукає свій неповторний лик; життя має набагато менше шансів залишитися в пам’яті великої сукупності душ і поколінь, яку називають нацією. Смерть заради національної ідеї є явищем надзвичайно потужним — особливо коли це смерть людини талановитої, котра своєю загибеллю ніби вивершує свою месіанську via dolorosa, самопожертва якої постає ніби логічним і невідворотним завершенням усього її свідомого життєвого шляху. Як, скажімо, життєвого шляху Василя Стуса.
    Але ще більш вражаючими здаються самопожертви людей нікому не відомих, які йдуть на смерть як на крок ніби ще більш остаточний — коли б щодо смерті можна було взагалі говорити про якісь градації, — які знають, що вони загинуть назавжди й безслідно, їхня пожертва не матиме індивідуального обличчя. Хоч як це парадоксально, але своє обличчя нація охочіше шукає саме в цих безіменних героях, адже анонімна пожертва є завжди жертовнішою. Іще більш вражає, коли на таку абсолютну самопожертву йдуть люди, які заледве тільки почали здійснювати свій життєвий проект, які потенційно мають небуденне майбутнє. Навряд чи ті київські студенти й гімназисти, котрі щойно вдягнувши однострої, дали свій перший і останній бій під Крутами в січні 1918 року, бодай почасти не усвідомлювали того, що являють собою силу радше символічну, духовну, ніж військову чи фізичну. Тим більше подиву гідне те самозабуття і віра у необхідність самопожертви, з якою ці хлоп’ячі тіла віддавали себе на поталу загартованим у багатьох боях червоноармійцям — п’яному, безмозкому й розлюченому стаду професійних убивць. Той “український цвіт”, як писав Тичина, цвіт нації, який так і не дав плоду, бо не хотів годувати ним більшовицьку державу, буквально був битий січневими морозами — й так і залишився цвітом.
    Трагедію під Крутами можна кваліфікувати як одну з тих історичних подій, котрі, навіть не будучи належно осмисленими й пережитими історичною пам’яттю, негайно переходять до сфери міфу, монополізуються його усталеними дефініціями й одним риторизованим сприйняттям. Тому писати про Крути сьогодні — це справа, за яку навряд чи взялися б популярні письменники, адже занадто легко тут послизнутися, занадто легко втратити пильність і впасти в риторику, в пафос, у патріотичну епічність національної трагедії й національної слави, з одного боку, а з другого — образити національні патріотичні почуття. Тим більше, що є чимало інших, куди менше пов’язаних з ризиком, тем, де у письменника набагато менше шансів бути висміяним критикою й читачем. До того ж, історія все частіше стає об’єктом постмодерністської іронії, і не виключено, що настане такий момент у духовному житті нації, коли ця іронія торкнеться й найтрагічніших і найсвятіших подій її минулого. Поки що не так багато в нас серйозних естетичних осмислень наших трагедій, щоб дозволяти собі подібні блюзнірства. Повість Анастасії Байдаченко “День перед вічністю” стала — і це за більш як десяток років незалежності — одним із перших таких осмислень.
    Молода письменниця не уникла ані пафосу, ані риторики. Втім, пафос є органічним складником її поетики, а риториці вона протиставила все, що мала в своєму арсеналі. І тут слід віддати їй належне в майстерному оперуванні художнім часом: різні часові пласти твору, а також стилізація під різних оповідачів значно додали жвавості й новизни, змусили глибше й дошкульніше звучати як давні, так і теперішні події. Пошуки спільного між минулим і сучасним життям України є однією з найцінніших якостей цієї книжки. Окремі, вирвані з часового плину події з’єднуються символічним ланцюгом героїзму заради національної ідеї, хоч би які різноманітні вияви цей героїзм мав. У полі зору письменниці 1978 рік, коли аспірантка-історик Ірина Слуцька порушує заборонену тему оборони Києва від армії Муравйова і гине в карцері КДБ, 1918 — рік трагедії під Крутами й осінь 1917-го — як шматок життя тих юнаків, такий же короткий, як і один “день перед вічністю”; це також ХVІІ століття і битва під Берестечком, сучасність, 2002 рік і знову смерть уже від новітніх ворогів нації. Історія у творі наскрізь пронизана письмом, яке творять різні скриптори — це і відавторський оповідач, це й щоденник Ірининої бабусі — Катерини, учасниці й свідка подій 1918 року, і уривки з роману про Богуна, що його пише Максим, який пізніше загине під Крутами, зрештою — сценарій для фільму про ці події, автором якого є вже дочка Ірини — Оля.
     Відмітимо нерідко досить вдалі спроби автора “гуманізувати” історію, локалізувати її в ситуацію якогось життєвого контексту. Крізь весь твір проходить мотив романтичного кохання, а також акцентація на ролі жінки в подіях, які назагал звикли бачити як чоловічі справи. Безкомпромісність Ірини та Олі протиставляється деякою мірою певній слабкодухості Катерини, яка не розділила долі двох закоханих у неї студентів, що їм судилося загинути під Крутами. Цікаво, що протилежну ситуацію маємо з чоловіками: відчайдушному героїзмові й жертовності учасників визвольної війни протистоїть духовна яловість та ідейна інфантильність їхніх нащадків — чоловіка Ірини, Юрія, її коханця — кадебіста Євгена, почасти також Марека, який перебував у не визначених до кінця амурних стосунках із Олею. Ця тенденція набирає навіть часом ознак однобічності і, як у випадку Ірини та Юрія, призводить до цілковитого перевернення ґендерних ролей, що, треба зауважити, не додає симпатії героїні. Її негативне ставлення до чоловіка, достатньо уважного як до неї, так і до дитини (з якою, до речі, проводить значно більше часу, ніж вона), не дістає у творі серйознішого обґрун-тування, ніж елементарний егоїзм, а жіноча “чуттєвість”, якою письменниця хотіла б пояснити те, що одружена жінка кидається в ліжко до практично незнайомого чоловіка, межує тут, прямо скажемо, з легковажністю й істеричністю, що, у свою чергу, кидає тінь на характер героїзму Ірини. Занадто плутаною видається й поведінка Квітницького — авторка мала занадто мало прозового простору для того, щоб переконливо змалювати цю людину.
     Та незважаючи на деякі сумнівні моменти, твір становить на рідкість продуману структурну й ідейну єдність і саме завдяки белетризації наближає нас до безпосереднього, живого переживання того, що здавалось назавжди похованим під шаром часу і порожніх слів. Своєю ідейною вимовою повість Анастасії Байдаченко апелює до погляду, прийнятного не для кожного історика — погляду на історичні події не тільки як на знаки якогось процесу, але й як на екзистенцію окремої людини.

Сергій Яковенко


ЗМІСТ

Сергій Яковенко Коли в нації немає обличчя
1917, Київ
Уривок з роману про Богуна
1978, Київ
Щоденник 7—17 січня 1918
1918, Київ
Уривок з роману про Богуна
1978, Київ
1918, Крути
Щоденник 26 січня — 6 березня 1918 — ???
1978, Київ
2002, Київ
Уривок зі сценарію
2002, Варшава 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.