Шморгун Оксана. Світло в кінці / Передмова Ю. Добрянської. — К.: Смолоскип, 2004. — 126 с. Ціна 3 грн.

У прозових творах Оксани Шморгун («Казка про Віру, Любов і Надію», «Пошесть», «Рожа», «Мудрець і Дівчина» та ін.), що ввійшли до цієї книжки, постає світ, що нагадує знайомі реалії повсякденного побуту, і водночас дійсність переплітається з казкою, яка спонукає подивитися на звичайне через призму чудесного. Але таємниче, загадкове начало творів не веде подалі від реальної дійсності, а навпаки — відкриває те, що здається зрозумілим, але й залишається таємничим у звичайному житті. Приміром одвічна загадка взаємин чоловіка та жінки, символом яких в ідеалі мала б бути троянда — квітуча, а не суха.
    Поетичними творами, що складають другу частину видання, авторка, зокрема, запрошує замислитись над питанням, ким бути, яку життєву позицію обрати, які критерії такого вибору? Відповідь на це — однозначна. Вона присутня у багатьох віршах письменниці. Моральність і доброта — ось ті найкращі цінності, що становлять основу людяності й роблять людину особистістю.
Передмова Юстини Добрянської


    КЛЮЧ ДО ЗАГАДКИ ЗВИЧАЙНОГО

    Часто художню творчість називають галактикою, маючи на увазі, що певні літературні зразки в сукупності формують свій оригінальний феномен. Твори, з якими читач має приємну нагоду познайомитися на сторінках даного видання, теж утворюють свій таємничий світ. Світ, що не можна співвіднести з конкретною дійсністю певного національного простору. Світ, що розмикає кордони зовнішньої реальності, постає відкритим до різних смислів. Вміщені в даній книзі твори мають в своїй основі таємниче начало, що привабить найширшого читача. Адже загадкове, що не відводить подалі від реального життя, а навпаки — відкриває те незбагненне, що здається зрозумілим, але залишається невимовним в звичайній дійсності, завжди виступало силою, що ніби чарівним магнітом притягувала людей до простору художнього твору.
     В даних текстах постає світ, що багатьма деталями нагадує кожному знайомі реалії зовнішнього життя (стосунки між людьми, взаємини з буттям), і в той же час являє загадкові елементи, які спонукають подивитися на звичайне через скельце чудесного. Завдяки своїй таємничості художній світ даних творів промовляє про нашу дійсність більше, ніж ми про неї знаємо. Так на текстовому просторі вибудовуються та переплітаються романтичний та реалістичний пласти, що складають, на перший погляд, дорослий світ з дорослими проблемами. Але знайти до нього ключ допомагає казка, знайома всім з дитинства: народна (тут найширше поле текстів — про загадкову красуню, зачароване місто, диво-рослини, упирів тощо) та літературна (зокрема, на згадку приходить найперше «Давня казка» Лесі Українки, «Маленький принц» А. де Сент-Екзюпері, мабуть, навіть «Снігова королева» Г.-Х. Андерсена); та більш дорослі — «Лісова пісня» чи «Одержима» Л. Українки, різні зразки готичної прози.
    Жанрову специфіку поданих нижче творів важко визначити однозначно. Наприклад, лише деякі твори названі казками, але й в інших творах, приналежність яких до жанру казки не декларується з назви, наявні сильні казкові елементи. Спробуємо означити своєрідність цього казкового світу.
    Першою характерною ознакою є відкритість часо-простору. Майже обов’язковий для всіх творів початок: «Десь — не знаю, де, колись — не знаю, коли...» («Казка про Віру, Любов і Надію», «Пошесть») може варіюватися до прямого цитування характерного казкового зачину: «Десь, колись, в якійсь країні...» («Казка про погляд», тут легко вгадується вступ до «Давньої казки» Лесі Українки). Подібний початок налаштовує на історію, що виходить за межі визначеного у часі чи просторі місця. Більше того, відсутність в героїв власних імен (вони просто Хлопець, Дівчина, Чоловік, Жінка, Бабуся, Мати, Дочка), відсутність точної персональної ідентифікації виводять героїв даних творів на рівень узагальненого розуміння людини як такої. А вияскравлення за допомогою персоналізації таких засадничих понять людської екзистенції як Віра, Надія, Любов надають всіх підстав говорити про міфологізацію прозових зразків, вміщених в цій книзі.
    Реальність переплітається з казкою, виявляючи власну глибину, те, що під об’єктивним поглядом залишалось непоміченим. Світ цих творів представлений то, здавалося б, зовсім реальними містами, в яких випадково можна зустріти чарівника, то казковими містами як «золота» Столиця чи місто Щастя в «Казці про Віру, Любов і Надію», де відсутні будь-які прояви казкового. Чарівники в цьому світі або повиводились, або здібності їхні звелися лише до здатності читати чужі думки («Казка про погляд», «Мудрець і дівчина»). Немає кому порятувати просту людину, яка змушена розраховувати на власні сили і без допомоги чарівників пробуджуються до таємничого в собі («Рожа», «Мудрець і Дівчина», «Ліфт»). Характерною ознакою більшості творів є прихований іронізм: іронія (сумний дотеп долі) найчастіше є прямою вказівкою на реалії історії України (об’єктивного зовнішнього простору). Не можна оминути увагою також внутрішній, глибинний трагізм світу, витвореного на сторінках цієї прози, може краще — просто «Світла в кінці». Трагізм, що змушує уважніше придивитися до художньої реальності творчості Оксани Шморгун.
    Життя Хлопця з «Казки про Віру, Любов і Надію» ділиться на дві нерівноправні частини. В дитинстві «ходив з друзями до лісу, читав книжки, малював», був відчужений від наскрізної несправедливості дорослого світу. Дитинство було короткотривалим ідеальним виміром життя, життя, до якого дуже скоро був долучений Хлопець, щоб пройти свій шлях в пошуках ідеалів, зміст яких так і залишився для нього невідомим.
    Казка даного твору (як і наступних) не відокремлена від зовнішнього світу людини, не протиставлена йому. Казка виявляється розкритою в реальну дійсність. Немає потреби нагадувати, до яких реальних подій відсилають епізоди казкових творів Оксани Шморгун. Хлопець з «Казки про Віру, Любов і Надію» дізнається «від сусідів, що батьків його забрали до в’язниці» з невідомих підстав. Дверми, що поєднують твори названі казками з реальною дійсністю стає іронія. В цьому художньому світі вона з’являється з опису віри в справедливість, якої не існує насправді, віри в фантом, що стає світочем пошуків на перипетіях життя.

« — Правда і Справедливість в Столиці. Вони правлять нашою країною....
— Але ж тоді чому забрали моїх батьків?
— Бачиш, країна наша велика... Всього не вгледиш... Напевно, сталася помилка і їх скоро випустять» («Казка про Віру, Любов і Надію»).

І Хлопець чекає роками, вірить у виправлення помилки. Віра в фантом позбавляє людину відчуття твердого ґрунту під ногами. Його бажання пошуків позбавлене мети, доцільності. Дізнавшись, що марно чекав, Хлопець констатує свою пасивність («А я чекав! І не робив нічого!») і вирішує сам піти до Правди і Справедливості. Що керує цим персонажем? Все та ж віра — якщо бажання знайти фантомні сутності залишається, чи неусвідомлена спроба компенсувати в собі відсутність дієвості? Але ж батьків він вже не зможе врятувати, більше того, Хлопець не намагається навіть з’ясувати причини їх покарання. Таким чином, світ цього персонажа виявляється абсурдним, позбавленим пояснення. Хлопець лишає молоду люблячу дружину (ім’я якої з’виться наприкінці твору), щоб вирушити до столиці. Весь його шлях встелений цеглинами абсурду. Спершу він протиставляє мрію (бажання знайти Правду і Справедливість) конкретній дійсності, втіленням якої виступає закохана дружина. Хлопець, здавалося б, вибудовує власний кодекс, за яким віра в ілюзорні сутності виявляється вищою за почуття любові («Що значить Твоя любов супроти Правди і Справедливості?»). Але не може дорівнятися до відомих героїв світової літератури з їхніми кодексами (Лорд Джим Конрада чи герої Гемінґвея), бо виявляється ув’язненим в кільці долі (зовсім не світлому).
    Дружина Хлопця, намагаючись втримати його, робить спробу зберегти любов, захистити її. Спроба лишається марною, він іде, але на підсвідомому рівні забирає з собою таємницю почуття любові, щоб розгадувати її все життя. Перше коло руху персонажа стає зрозумілим, коли, нехтуючи почуттями дружини заради Правди та Справедливості, він збивається з дороги (зраджує свою мрію) та потрапляє в солодкий туман все тієї ж любові. Рух Хлопця визначають слова його дружини: «Даремно шукатимеш...» Вона не знає, а — відає. Дружина виступає в образі казкової феї, що приховує свої здібності, щоб перевірити, випробувати героя. А коли він проходить колом випробувань, розкриває йому своє ім’я — Віра, яке постає символом гармонійного завершення його екзистенціального кола.
    Життєвий шлях Хлопця описаний за всіма канонами жанру казки: поневіряння дорогою, ініціаційний простір лісу, диво, відкриття таємниці, організація часу (близьке –далеке та навпаки). Слідуючи вказівкам руху до Столиці, він потрапляє до лісу, де, звичайно, як в кожній казці, бачить вогник, що приваблює його. Є в цьому творі і числова символіка — три жінки героя. І кожну можна порівняти з феєю. Другу жінку він знаходить в лісі. Спершу вона нагадує Золотоволоску, дочку Сонця («волосся — золоте-золоте — було ясніше за сонце»). Її краса видозмінює в сприйнятті Хлопця убогий простір лісової хатинки («увійшов у просту дерев’яну хату, як в палац»), сукня дівчини перетворюється, як у Попелюшки, на найдорожчі шати. Зачарований красою, Хлопець забуває і кодекс, і мету своєї подорожі. Знову виникає паралель Золотоволосої дівчини, що навіює чари забуття, з феєю квітів (казка Андерсена «Снігова королева»). Хлопець лишається в неї жити. Частина чар розвіюється, коли настає день, вривається в їхнє життя побут. Хлопець починає нагадувати Лукаша (лише не роздвоєного, а просто загубленого). В лісі він пише вірші, але й дах ремонтує. А дівчина Любов отримує наступне асоціативне пояснення, вона Мавка, що заманила парубка в ліс, і втекла, сховалася серед дерев.
    І в цю історію входить трагізм вічним сюжетом про пошуки двох людей один одного. Хлопець приходить до Столиці вже в пошуках Любові. Цінності його кодексу перевертаються. Біля брами він знаходить калік, але не впізнає в них Правду та Справедливість, як не розгадав у своїй першій дружині Віру.
    Столиця зустрічає його холодом, приписами поведінки, сковує його волю. Чужому простору цього міста (закрита брама, холодне каміння) протиставляється відкрита брама простору, що приймає героя — цвинтар. Саме там, за казковим збігом обставин, він знаходить свою Любов. Її ховають. Вона закидана камінням (як Міріам Лесі Українки) за те, що виступила проти наказу, не покорилася чужій волі, протиставила себе натовпу.
    Хлопець ховає Любов та знаходить Надію, біля якої до нього повертається пам’ять. Він розуміє, що пройшов повз Правду та Справедливість, як пройшов повз почуття першої дружини. Правда була причиною подорожі, пошуків, мертва Любов — стала результатом. Так у творі проводиться основна лінія трагізму: Хлопець розділяє Справедливість та любов тоді, коли вони не протиставляються, а є одним цілим.
    Дзеркальним до Столиці виступає місто Щастя (без брами), де Хлопець переживає стадію звичайного сімейного та побутового затишку, пише вірші, малює картини. Але щастя виявляється лише чарівним серпанком ілюзії, холод Столиці сягає і до цих міст, в душу героя. Він відмовляється від дитини, не приймає вагітність третьої дружини (Надії), що після його слів зникає.
    Без Віри, Надії, Любові життя Хлопця перетворюється на існування в напівсні, зупиняється для нього час. Закінчує він життя в точці, з якої почав свій пошук — біля першої дружини. Але не впізнає її. Без своїх жінок він не може бути собою. Блукаючи колом абсурду, він не став щасливим в місті Щастя, бо йшов від Віри до Любові, від Любові до Надії, шукаючи насправді Правду та Справедливість — і не міг поєднати їх у своєму житті.
    Іронічною ремаркою про головного героя починається «Казка про погляд»: «Такий собі працьовитий громадянин країни, що будувала світле майбутнє. Правда, йшли роки, а те майбутнє не наближалося, а віддалялося...» Даний твір можна назвати соціальною казкою або готичним оповіданням.
    Соціальна картина: конформізм героя (життя по інерції), позірність влади, — змінюється готичними елементами. І герой «Казки про погляд», що багатьма рисами нагадує Хлопця з першої казки (його теж хвилює питання справедливості), набуває після зустрічі з Незнайомцем здатності вбивати поглядом. Але й цей герой виявляється замкненим у колі трагічного буття. Будучи в звичайному життя інертним конформістом, зіткнувшись зі сценою насильства поліції, він не може втекти. Зачарований на нерух в житті, він і перед обличчям небезпеки залишається просто стояти та дивитися. Набуття раптового чарівного вміння теж не виводить героя на вищий рівень розуміння життя. Коли він вбиває поглядом пса, кота, Директора, Слідчого, він не належить реальній дійсності (сміх поза ним, не володіє словами). Застосувавши тричі свої здібності (для влаштування особистого спокою), він не може вже порятувати з полону керівника місцевої опозиції, вичерпавши запас чарівної сили. І стає просто іграшкою, на якій перевірили силу чар — невідомо хто, невідомо для чого.
    Кожен читач сам зможе знайти пояснення загадкових обставин в даному творі, але всі вони будуть метафоричним тлумаченням реальної дійсності. Як і у випадках творів «Пошесть», «Ліс».
    «Пошесть» повністю вкладається в канонічні принципи готичної прози. Читач зустріне тут, по-перше, загадкову Бабусю — берегиню казкового минулого. В цій героїні можемо помітити трансформацію образу Вільшаного короля. Таємниця бабусиного здоров’я та доброго гумору в дітях (“Діти не дають мені постаріти... йшли роки, а здавалося, вони її цілком не зачіпали»), відкрити двері її диво-квартири може лише Дівчинка, дорослим — не під силу. Але й в казку дитинства вривається сувора реальність повідомленням про виселення бабусі з занадто великого для неї помешкання, а потім реальне місто виявляється переповненим жахливими істотами, в яких вгадуються упирі. Вони забирають у людей життєдайні сили, заповнюють подібними собі навіть школи. В сутичці з ними гине Бабуся, Тато. Мати бере на себе мужність протистояти пошесті. Їй допомагає, як добрий чарівник, Лікар. Холод Столиці з «Казки про Віру, Надію, Любов» стає одразу зрозумілою читачеві небезпекою в світі твору «Пошесть». Холодом віє від Сусіда, незнайомців з крамнички, шкільного товариша чоловіка — і жінка впізнає в них за звичайною людською подобою упирів. Тепло, що передається через потиск долоні Лікаря, стає перевіркою на знак внутрішньої сутності. Твір сповнений промовистими символами, що захоплюють та втягують в розгортання сюжетної дії, і при цьому виступають прямими означниками реалій об’єктивної дійсності.
    Лабіринт взаємин людини з людиною, розуміння людиною своєї сутності утворюють наступні твори Оксани Шморгун: «Ліфт», «Рожа», «Світло в кінці». Ліфт між часами дозволяє зустрітися з власною старістю та молодістю, поєднати життєві періоди та одночасно вивести людину за межі часу, представляючи можливість зустрітися з власною позачасовою сутністю. Зливаються у часі спогади Бабусі та теперішнє Дівчини. Різні герої переживають в різні часи одну подію. Спільним виявляються насилля та таємничість в житті обох жінок (чи, може, все ж жінка одна? — не будемо забирати у читача можливість самостійно знайти розгадку). Читачу також пропонується загубитися в лабіринті часових пластів твору «Ліфт», щоб вийти за рамки власного буття, подивитися на себе поза часом, або, просто, відчути задоволення від тексту.
    Не менш загадковою здасться готична новела «Рожа». Чоловік з цього твору нагадує подорослішавшого Маленького Принца, який не знайшов дороги на власну планету, натомість його троянда розпустилась у нього на земному дворі. Чоловік не може знайти спільну мову з своєю дружиною, у них різні зацікавлення. Дружину цікавлять рослини, чоловіка — атомна фізика. Пошкодивши руку під час допомоги жінці на квітнику, він не дістає зараження крові (за що переживала дружина), йому переливаються соки Рожі. Тепер рослина та чоловік — одне ціле. Його руки тремтять, як листки від вітру, він легко знаходить розуміння з рожею (на противагу стосункам з дружиною). Коли його дружина чекає на дитину, він чекає на квітку. Виникають ревнощі між жінкою та квіткою (ревнує більше Рожа). А коли квітка не хоче відпускати його, впивається шипами йому в руки, «він не відчуває болю, а неземне тяжіння, коли все зникло — час, простір, матерія». Поєднання з рослиною стає виходом Чоловіка за межі реальної дійсності, в інопростір. Поступово він набуває все більше ознак рослинного життя (інтуїтивно осягає буття, а не розумом). Дивовижні стосунки Квітки, Чоловіка та Жінки закінчуються також при загадкових обставинах. Втім, даний твір подає таємницю зовсім не чудо-рослини, а одвічну таємницю взаємин чоловіка та жінки, символом яких в ідеалі мала б бути троянда — квітуча, а не суха.
    У своєму власному просторі думок існують персонажі новели «Мудрець і дівчина». Реальна дійсність з своїми зовнішніми проблемами відходить на задній план, а історія даного твору плететься з думок та відчуттів героїв. Але і в цьому світі — світі на двох — відчувається відсутність гармонії. Перебування, існування на відстані душі також потребує важкої внутрішньої роботи. Читач має дивовижну нагоду стати свідком того, як світ двох душ народжується, руйнується і знову відроджується. Цей твір не схожий на всі інші, вміщені в даній збірці. Його можна назвати ланкою поміж прозовим та поетичним доробком Оксани Шморгун. Аналізувати новелу «Мудрець і Дівчина» — здається тотожним процесом до руйнації. Коли весь твір становить діалог думок та почуттів, то й сприйняття та розуміння його формується на почуттєвому, асоціативному рівні, коли важко знайти відповідні слова. Тому хочеться передати не зміст, а атмосферу чарівного світу внутрішніх пошуків двох душ. Це дуже світлий твір, сповнений красою та мистецтвом творчості; думки «героїв» накочуються - що роблять хвильки, тому й тривога зникає, як хвилька з піщаного берега, поступаючись місцем розумінню на несловесному рівні. Цей твір є блискучим зразком поезії в прозі (чи навпаки — як завгодно) і містком, який веде до наступного кола книги, вірші з якого відкривають прекрасне у щоденному.
    Поетичні тексти представляють художні замальовки з життя ліричного героя, який, мандруючи з епохи до епохи, з країни до країни, точніше від однієї системи до іншої, на хвилину спинився і озирнувся назад і навкруги. Маємо нетрадиційний досвід, коли текст прагне бути якомога більше відстороненим і об’єктивним попри суб’єктивну природу ліричного жанру. З іншого боку вірші є своєрідними висновками, судженнями з приводу вчинків і почувань, які під силу зробити лише особі, яка безпосередньо торкалася всього описуваного, яка знала усі деталі та обставини, яка пережила, насамперед емоційно, усе написане. Тобто, маска автора цих віршів — мудрець, що переказує знання про сутність речей наступним поколінням, і прикладом для ілюстрацій є власний досвід. Водночас тут не знайдемо претензій на універсальність чи безперечну правоту. Не слави шукає авторка текстів: «...однаковісінько мені...», чи досягне п’єдесталу визнання. Бо ж творчість для ліричного Я поезії — спосіб осмислення життя, пошуків себе. Поезія постає як мистецтво думати й виписувати себе і світ, як спроба словом охопити істини, про які так часто мовчать, і сказати про них уголос. То яке ж сакральне знання про цей світ ми зможемо тут відчитати?
    Перш за все, слід замислитись над питанням, ким бути, яку життєву позицію слід обрати для себе, які критерії такого вибору? Відповідь на це виявляється однозначною і вона присутня у всіх абсолютно віршах. Моральність і доброта — ось найвищі цінності, які становлять основу людяності, які роблять людину особистістю. Показовим тут є вірш «Хто богатир...», який починається типово модерністським декларуванням релятивності речей, відносності суджень. Не можливо не помітити інтертекстуальні перегуки з творчістю Лесі Українки, спіткнувшись об таке знайоме питання про силу поета і воїна. Застосовуючи критичне мислення, текст розвиває цей дискурс далі, торкається аспектів мети людської діяльності і засобів її досягнення. У тому ж модусі відносності відчитуємо роздуми про те, що є більш вартісним: результат, виконане життєве завдання чи незагублена на життєвому шляху доброта. І тут уже не важливі жодні норми чи теорії, адже головне — жити чесно
«... яка б там влада не була». Отже, бачимо Винниченкову концепцію «чесності з собою», яка є безперечним набутком для ліричного героя, ствердженням загальнолюдської цінності, до визнання якої він/вона прийшли через власний досвід, пропустивши її крізь струни власної душі.
    Наступний вірш «Ми все ще не знайшли свого лиця» продовжує і розвиває проблематику людських цінностей, додаючи до чесності ще й необхідність волі, свободи особистості. Даний текст, зважаючи на час його написання, а саме 1991 рік, переплітає особисте й громадянське, майстерно вводячи до дискурсу питання державної незалежності України. Адже розвиток кожного як людини вільної неможливий, коли країна знаходиться в кайданах. Тому пошук себе — пошук себе вільного — передбачає відповідний вільний ґрунт, яким має стати незалежність держави. З іншого боку, цю незалежність не здобути індивідам, чия свідомість закута і замкнена. Така взаємопов’язаність робить очевидним прагнення людей здобути внутрішню свободу, а це передбачає працю над собою, розвиток особистості вгору шляхом виховання себе за допомогою добра, моралі, чесності. Вірш представляє паралелізм зображення: державна незалежність без подальшої праці наділяється метафорою кволості так само, як і людина, яка звільнилася, але не прагне зростати далі. Тобто, необхідність зусиль особистостей для досягнення волі трактується як ще одна цінна і вмотивована порада ліричного героя.

    Звільнення відбувається перш за все в душі людини, в усвідомленні того, що правдиве, а що примарне, у прийнятті цінності свободи як особистого прагнення. Художньо це виписано тезою: «Але ж не діждеться свободи / той, хто не вирікся кайданів ... Достатньо: підвести чоло / і звестись на власні ноги». Тобто, обставини не мусять бути сильнішими за прагнення особистості до волі. А пристосування і зневіра у споконвічній цінності свободи свідчать про слабкість особистості і її іманентно підневільний стан. Адже сильній людині, сила якої у доброті і чесності, потрібно розгледіти, що свобода і щастя поряд, потрібно повірити у себе, у можливість звільнення і перемогу добра. Як на мене, саме ця поезія виступає своєрідним дзеркалом, викривленим у бік зображення потенціалу кожної людини бути вільною і доброю. Бо ж часто маємо прогалину між бажанням бути сильним і можливістю побачити себе сильним. Тому вірші, вміщені у цій збірці, є своєрідним портретом людини, яка реалізує свій особистісний потенціал і допомагає віднайти віру в себе.
    Стійкість, оптимізм, налаштованість на успіх, наполегливість у доланні перешкод, сміливість, прагнення нового — складники тієї сильної особистості, про яку імпліцитно йшлося у попередніх поезіях. Підкріплює їх беззаперечна віра в добро і чесність. Найгірше, коли приходить зневіра і розчарування: «А як здасться — все дарма — / ляж, зігнись, зімкни повіки, / напиши «мене нема». / І — засни. / Засни навіки». Тобто, діяльність і стійкість, що спирається на віру, є невід’ємним та необхідним складником життя.
    Більше того, активна життєва позиція, підкреслена у ряді віршів, виступає передумовою будь-якої діяльності. Тут відчитуємо філософію чину Дмитра Донцова, за якою добро треба творити безпосередніми діями, свободу здобувати прямими вчинками, до результату докладатися конкретними життєвими справами, які б малі чи «нематеріальні» вони не були. Зрештою, питання співвідношення матеріального і духовного теж не полишене поза увагою цієї поезії. Вірш «Нас позбавили сердець...» можна трактувати як іронічно-метафоричне «доведення від протилежного» важливості духовності для розвитку та існування особистості. Ліричний герой констатує, що саме серце відчуває, що є справжнім. Але у щоденній гонитві за грошима чи іншими матеріальними активами воно стає на заваді, бо турбує, вносить неспокій і сумнів щодо цих набутків, а часами й зупиняє на шляху до примарних звершень. «В світі боротьби і права / з серцем шляху не проб’єш...», проте без серця, без почуттів, без духовності людина мертва. Вона перетворюється на річ, яку, зрештою, хтось перетворить на свій матеріальний набуток і купить за ті ж гроші. У такому разі матимемо світ безсердечний, який замінить світ співпереживань і добра у джунглі, де кожен намагатиметься з’їсти один одного. Саме від цього перетворення застерігає ліричний герой. Причому зроблено це майстерно, ненав’язливо. Читач має змогу рядок за рядком, крок за кроком сам прийти до потрібного висновку у вміло скерованому текстом напрямі.
    Проте, поезія ця не містить у собі цілковито однозначної програми. Читач може спіткнутися об вірш «Якби дерева вміли говорити...» як текст, що, здавалося б, не вписується у загальну ідею збірки. Адже тут знаходимо і твердження про неможливість досягти загального добра, віднайти справедливість у світі, про нерозуміння, слабкість і брак необхідних життєвих вмінь. Поезія ніби просякнута жалем за пережите і за вчинене. Однак, суть вірша насправді не відступає від декларованого попередньо культу сильної, доброї, вільної особистості. Це поезія одного рядка, і таким рядком тут є останній двовірш: «Якби дерева вміли говорити — / їх просто би зрубали, і кінець». Повідомлення, яке несе цей вірш — беззаперечна цінність самого життя. Жертви, здійснені людиною, мають на меті саме продовження, збереження життя. Вірш постає амбівалентним роздумом, визнанням гіркоти втрат, туги за рідною землею, хвилинного сумніву у правильності своїх попередніх вчинків. З іншого ж боку — він є усвідомленням того, що життя варте вчиненого, варте тих жертв, бо власне буття людини є великим даром. А буття людини чесної і доброї ще більше варте зроблених жертв і, можливо, помилок. Тобто, маємо абсолютне життєствердження і визнання непідвладності людському суперечливої світобудови.

    Воно продовжується і в нечисленних, але яскравих, віршах інтимної лірики, які також знайдемо у цьому доробку. Вірш «Я прийду до тебе вчора» знову ж таки розкриває текстуальні межі і звертається до вічних питань. Розмивання часопросторового порядку, змішування часів і вимірів творить трансцендентну реальність, втілюючи ідею про незбагненну таємницю кохання. Це почуття присутнє позачасово і позапросторово. Як диво, яке не можна осягнути розумом і логікою, яке відчувають, але не схоплюють. Кохання постає у цьому вірші як спілкування душ, що дає світло — вчора, сьогодні, завтра. Воно існує у віртуальному просторі, в уяві, але приносить насолоду, яка присутня повсюдно. Як краса природи, про яку всі знають і бачать, але не можуть зафіксувати, охопити. Кохання — вище за людські розуміння, це дар Божий, який засвічує людину. Любов — це дар, непідвладний земному, буденному, а тому й існує вічно, а щоденні ознаки — час, простір — не діють, розмиваються у просторі людського взаєморозуміння. Саме про таке почуття говорить цей вірш. Поезії «Запізнілі, запізнілі...» та «Я знаю, що ти все розумієш...» продовжують тему трансцендентного почуття, говорячи про його явлення у щоденному людському житті. Любов реалізується як невидимий зв’язок, як розуміння одне одного. Вона не потребує голосних декларацій і доказів. Її просто відчувають як вічний неспокій, повсюдно присутній, як невід’ємну частинку живого в людині.
    Підсумовуючи, скажемо, що поезія, вміщена у цій книзі, є, насамперед, ствердженням життя. Життя людини доброї, вільної, чесної. Торкаючись багатьох аспектів щоденного буття, вона говорить про необхідність віри і любові, які складають основу людяності, а відтак, є тими скарбами, які мусимо бачити, цінувати, берегти і примножувати своїми щоденними справами. Ось те сакральне знання, що забезпечує неперервність великого кола людського життя.
    Отже, дана книга є своєрідним колом, яке поступово, від тексту до тексту примушує читача проходити художнім простором творчості Оксани Шморгун і переступати від реальності зовнішнього світу до світу внутрішнього. І розумієш, що страшні загадки перших творів були потрібні для того, щоб навчити розгадувати таємниці світла людської душі.

Юстина ДОБРЯНСЬКА


ЗМІСТ

Ключ до загадки звичайного. Юстина Добрянська
Казка про Віру, Любов і Надію
Казка про погляд
Пошесть
Ліфт
Рожа
Мудрець і Дівчина
Ліс
Світло в кінці
Іронія
«Хто богатир...»
«Ми все ще не знайшли свого лиця»
«Вийди. Встань. Візьми. Здолай»
«Немає ворона на світі...»
«Нас позбавили сердець...»
«Я прийду до Тебе вчора...»
«Запізнілі, запізнілі...»
«Я знаю, що Ти все розумієш...»
«Якби дерева вміли говорити...»
«Треба жити»
«Не ненавидь»
Перегук болю. Ігор Трач
Автор книжки «Світло в кінці» Оксана Шморгун присвячує свої твори Іванові Шморгунові

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.