vynnychenko's diaryВинниченко Володимир. ЩОДЕННИК. 1926-1928 (Т. 3) / Передм. С. Гальченка, М. Жулинського. 2010, 624 с.

Ціна: 55 грн

ISBN  978-966-2164-11-4

Третій том щоденникових записів видатного українського політичного діяча, прозаїка, драматурга і художника Володимира Винниченка охоплює період 1926-1928 рр. Це довгоочікуване продовження двох попередніх книг, що виходили друком в Едмонтоні - Нью-Йорку 1980 р. і 1983 р. й містили записи 1911-1920 і 1921-1925 рр.

Авторські систематичні нотатки якнайкраще відтворюють атмосферу, в якій жив митець, являють допитливому читачу лабораторію його творчо­сті, а заразом сповнені величезною кількістю інтимних переживань, політич­них візій, філософсько-публіцистичних і психологічних роздумів оригіналь­ного майстра слова.

Видання розраховане на широкі кола шанувальників української та світо­вої літератури, культури та історії.
 
Рецензія: Ольга Погинайко. Про що не розкажуть історичні хроніки.
Взятися за цю книжку мене змусив випадок на минулому Форумі видавців у Львові. Молодий чоловік, котрий представився істориком, побачивши на ятці третій том "Щоденників" Винниченка безапеляційно заявив, що Винниченко і такі, як він, у 1917 р. прогаяли Україну. І тому щоденників Винниченка він читати нізащо не буде.
 
Для мене ще зі школи аксіомою було те, що не можна винуватити в програші українських сил у 1917-18 рр. особисто Грушевського чи особисто Винниченка, адже не тільки їхня наївна віра в соціалістичні ідеали й демократичність російського Тимчасового уряду зіграла свою роль у нашій поразці. І коли йдеться про той час, не такий уже й віддалений від сьогодення, то перша необхідність – зрозуміти вчинки. Передусім, аби не повторювати помилок. Але в жодному разі не для того, щоб, завчивши послідовність фактів, вимахувати дипломом історика, як прапором, й осуджувати тих, хто вже не може подати голосу на свій захист.
 
Утім, чи так уже й не може? Хто краще розкаже про те, про що не пишуть сухі історичні хроніки, як не сам автор у своїх щоденниках? Особливо якщо автор при цьому втілює власну ідею чесності із собою.
 
Щоденників Винниченка наразі видано 3 томи, усього більше ніж 1900 сторінок, а охоплюють вони період з 1911 по 1928 рік. Окрім третього тому (1926-28 рр.), виданого торік «Смолоскипом», є ще раритетні наразі перший (1911-1920 рр.) та другий (1921-1925 рр.), що вийшли ще у 1980 роках в Канаді завдяки зусиллям української діаспори. Кожен має свою родзинку: чи то яскраві враження від діяльності в складі українського уряду, чи поденний опис легендарної німецької гіперінфляції початку 1920-х років, чи історія довгого, а подекуди й  нудного вибивання гонорарів з радянських видавництв наприкінці 1920-х.
 
Найцікавіші і, певно, найнесподіваніші записи пов’язані з перебуванням Володимира Винниченка у складі Директорії. Звісно, раніше була ще Центральна рада і пост Генерального секретаря внутрішніх справ, але, мабуть, таки генеральний секретар у той час не мав часу на розвагу на зразок щоденників, бо записів з цього періоду вкрай мало. Але в тих нехай і нечисленних  нотатках,  які є - усе: і усвідомлення власної відповідальності, і страх перед невдачею, і гіркі передбачення, й феноменальні історичні прозріння. А основне мірило, до якого автор прикладає кожну свою дію, а то й кожну думку, - як мій вчинок уплине на українську націю, її усвідомлення і самостійність. «…яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичні перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності…». Багатьом ця «річ» справді нині здається «легкою, само собою зрозумілою і природною».
 
Другий том, що охоплює переважно «німецький» період життя Винниченків у Берліні, показує читачам зовсім іншого Винниченка. Його активна політична діяльність трансформувалася в публіцистику на сторінках «Нової доби» та «Нової України». Натомість бачимо максимально оголений приватний простір письменника. Інтимні подробиці його життя описані настільки відверто, що в якийсь момент запитуєш себе: як? Як дала дозвіл друкувати цю частину «для широкого загалу» дружина письменника? І як не побоявся не цензурувати записів упорядник? І тільки тут стає зрозуміло, як наполегливо, послідовно, навіть дещо маніакально Володимир Винниченко у своїх щоденниках утілював концепцію чесності із собою.
 
Вражає й інше спостереження, хоча й дотичне до самих щоденників, але показове. У записах за 1921-28 роки (другий і третій том) фігурує дуже багато імен «політичних діячів» того часу: від націоналістів до щирих комуністів. Чимало з останніх на хвилі «зміновіхівства», повіривши в пафосні заклики повертатися й будувати нову країну,  повернулися з еміграції в Україну (інформацію про них можна прочитати в примітках, вміщених після кожного записника). Майже всі вони, як і майже всі важливіші тогочасні радянські «діячі», діячі-революціонери – розстріляні або засуджені (загинули на Соловках) у 1930-х.
 
Нарешті, третій «Смолоскипівський» том, розповідає про «Паризький» етап життя родини Винниченків. Молодим (і й не тільки) письменникам, певно, буде особливо цікаво читати про перипетії, пов’язані з «вибиванням» авторських гонорарів з «Руху» та інших тогочасних українських радянських видавництв, а також про їхній розмір. То ж якраз на гонорари від «Руху» Володимир Винниченко побудував свій перший власний дім – «Куток» на околиці Парижу (емігранти-недоброзичливці тоді казали, що Винниченко збудував собі віллу на більшовицькі гроші).
 
Влітку Винниченки втікають з гамірного й задушливого Парижу на Рив’єру, де автор щоразу готує собі «кабінет» між скель, в якому працює над п’єсами й оповіданнями зі збірки «Намисто». Але навіть втеча до Моря не означає для Володимира Винниченка відходу від політичної діяльності. Щоправда, не такої активної, як у попередні роки, однак його брошура про поворот на Україну, «Відкритий лист дрібного буржуя» (з приводу радянського видання «Сонячної машини»), репліка на заборону Горьким перекладати українською його твори – знаходять відгук і реакцію. Кожен запис щоденника, починаючи з 1926 року, містить не тільки легендарно-комічні звіти про погоду та розповіді про поточні події, але також відгук на перипетії в Радянському союзі, особливо, на боротьбу за владу між Сталіним і Троцьким після смерті Леніна. В цих коментарях письменник і далі «роздвоєний»: з одного боку, категорично не приймає «національної політики» Москви, гостро її засуджує, вважаючи «українізацію» поверховою і недостатньою; а з іншого, й далі щиро вірить в соціалістичні ідеали і переконаний, що СРСР необхідно підтримувати, та критикує НЕП. На жаль, як і в записах за 1917-18 рр., найцікавіші події часто залишаються незафіксованими. Йдеться, зокрема, про вбивство Симона Петлюри та свідчення Винниченка у суді над убивцею. Замість звичного детального опису тільки скупе «Кінець кошмара».
 
У другій половині 20-х, вочевидь, завдяки контактам з видавництвом «Рух», Винниченко починає отримувати книги молодих українських авторів: Семенка, Слісаренка, Хвильового, тощо, журнали «ВАПЛІТЕ», «Червоний шлях». Відгуки на них часом гостро критичні («Читаю «Червоний шлях». Що в ньому червоного? Що там ті люди розуміють як червоне? Все те саме: поверховість, формальність, слова, заяви. Та сама дисгармонія, яку я спостерігав у 1903-7-9 роках, та сама нечесність з собою, те саме розходження слова з дією, поверхности з внутрішнім змістом»), а часом вельми позитивні («Книжка Слісаренка, прислана мені автором з надписом і висловом «любови та пошани». Хороша книжка, хороший автор. Талант чистої води без домішки штучності та викрутасництва, як у Хвильового та багатьох інших «пролетарських» письменників. (…) Буде хороший письменник.»).
 
Як зазначає у передмові до першого тому упорядник Григорій Костюк, щоденник Володимира Винниченка – особливий. Хоч автор і не писав з прицілом на публікацію свого щоденника, проте він містить притаманні для таких щоденників філософські коментарі («Віра сучасної людини в техніку така велика, що коли б з неба спустилися нові скрижалі заповідей, спустилися самі собою, на очах у мільйонів людей, ми пояснили б це явище високою технікою істот з другої планети або жартом людей з землі»), поряд з якими вживаються не призначені для стороннього ока глибоко інтимні подробиці життя, вихоплені із життя суто письменницькі спостереження, фрази, сценки та сухі стенографічні записи подій і справ, перелік отриманих і написаних листів тощо. Поєднання усіх цих речей відкриває перед читачем такого Винниченка, якого не показують біографічні довідки шкільних підручників з літератури й історичні хроніки: живого, пристрасного, часто роздвоєного між своїми класовими й національними вподобаннями, часто в тому ж «монолітного», товариського чоловіка, улюбленця жінок, котрий, одначе, прагне спокою й самотності… Означення можна множити до нескінченності. Втім, це зайве. Краще прочитати щоденники й побачити все на власні очі.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.